Киевский центр политических исследований и конфликтологии

Наши эксперты

О. Кошик

Структурна модернізація економіки України, яка б зробила її продукцію конкурентоспроможною на світовому ринку, в тому числі ринку розвинутих країн, ЄС, стає як ніколи важливою для виживання української економіки. При цьому ключову роль повинна відігравати реіндустріалізація на новій технологічній базі. Одностороння орієнтація на розвиток АПК безперспективна. Цей висновок обумовлюється тим, що в світі немає розвинених країн з переважаючим аграрним сектором. Середня питома вага промисловості у ВВП країн «великої сімки» складає лише 1,3%.[1]

Крім того, світовий досвід показує, що така орієнтація сприяє монокультурності сільського господарства, що, в свою чергу, може створити серйозні проблеми для забезпечення продовольчої безпеки країни. Брак харчових продукті характерний саме для аграрних країн, в розвинених індустріальних країнах така проблема не існує.[2]

До того ж, в Україні аграрна орієнтація економіки не зможе забезпечити зайнятість основної частини працездатного населення, що призведе до зростання безробіття та еміграції населення, переважно, молоді. Саме такі процеси внаслідок деіндустріалізації вже відбуваються в країнах Балтії. За минуле десятиріччя з Латвії виїхало приблизно 250 тис осіб, а всього в період незалежності країна втратила чверть населення. Значною мірою це пов’зане з тотальним руйнуванням промисловості в країні, яка колись була найбільш індустріально розвиненою республікою СРСР[3] Аналогічний процес відбувається і в інших країнах Балтії.

Промислова політика в економічній теорії розглядається, у найбільш загальному вигляді, як форма реалізації національних інтересів в сфері промислового виробництва (видобутку, переміщення та обробки матеріальних благ). Незважаючи на досить глибоку розробку проблем промислової політики в Україні, в останні роки досить поширеними стали погляди щодо її неповної відповідності ринковим механізмам та структурі власності, які сформувалася в Україні в результаті ринкових перетворень.

Такий підхід характерний не стільки для наукових досліджень, скільки для економічної практики. Він знайшов своє відображення у ліквідації Міністерства промислової політики України, які мотивувалися  тим, що промисловість України вже є переважно приватною і структурні зміни в ній повинні визначатися конкуренцією в галузі, переливами капіталу між її окремими секторами та підприємствами, визначенням напрямків діяльності виключно на рівні окремих підприємств.

Але це не відповідає досвіду більшості розвинених країн, який свідчить про активне використання промислової політики як в країнах з високою долею державної власності та високим рівнем державного втручання в економічні процеси (Франція), так і з вкрай низьким рівнем державного сектора та державного регулювання (США). Тому вивчення досвіду іноземних країн, перш за все, розвинених, в проведенні промислової політики вкрай важливе для України.

Актуальність вивчення іноземного досвіду значною мірою зумовлюється тим, що за останні два десятиліття в Україні відбулася «негативна структурна перебудова». Вона призвела як до значного падіння як питомої ваги промисловості у ВВП, так і в  негативних структурних зрушеннях в самій промисловості – скороченням долі виробництва високотехнологічної продукції з високим рівнем доданої вартості і зростанням частки сировинних підгалузей промисловості та виробництва продукції з низьким рівнем доданої вартості, напівфабрикатів та сировини. Ці процеси поглибилися після кризи 2008 – 2009 років і особливо після початку суспільно – політичної кризи 2014 року.

На добувну промисловість і низькотехнологічні виробництва переробної промисловості припадає близько 60% чистих доходів від реалізації промислової продукції, а от на середньо-високотехнологічні та високотехнологічні — менш як 15%. На світових ринках промислових товарів країна представлена переважно сировинно-добувними та низькотехнологічними видами продукції[4].
Перед країною повстало завдання реіндустріалізації країни на новій технологічній базі.

В останні роки, як реакція на гальмування зростання економіки та послаблення конкурентних позицій на світовому ринку в порівнянні, перш за все, з розвиненими країнами Азії, значно активізувалася промислова політика в країнах ЄС, в тому числі на рівні керівних органів Союзу.

Про це свідчить, зокрема, те, що  проблемам промислової політики були присвячені спеціальні повідомлення Європейскої комісії 2002, 2004, 2005, 2010 гг., де констатувалося, що вона відіграє ключову роль у справі досягнення цілей формування конкурентноспроможньої та динамічної наукоємної економіки розширеної Європи.[5]

З кінця 2005 г. в рамках промислової політики ЄС реалізуется 5 категорий ініціатив з метою вирішення загальних для промислових груп задач:

– ініціативи по захисту інтелектуальної власності та боротьбі з контрафактною продукцією;

– реформа системы державної підтримки та ініціативи в рамках створеної групи високого рівня щодо конкурентоспроможності, енергоефективності та захисту оточующего середовища;

– оновлена стратегія зовнішньої конкурентоспроможності та доступу на єдиний внутрішній ринок ЄС;

–  ініціативи в підтримку структурних змін;

– ініціативи в підтримку інновацій .

Для фінансування промислової політики в країнах ЄС використовуються кошти державних та місцевих бюджетів, державних установ, комерційних банків, в т.ч. нерезидентів, корпорацій, пенсійних фондів тощо.[6]

Окремі країни ЄС та інші країни, які не входять в Союз, мають свої особливості в проведенні промислової політики та регулювання цього процесу.

У Франції ключову роль у визначенні напрямків промислової політики та організації її фінансування відігравали  уряд країни та одна з дирекцій Міністерства економіки, фінансів та індустрії. У 2013 році статус інституції, яка  безпосередньо відповідає за промислову політику,  підвищений, що означало визнання необхідності її активізації. Створене спеціальне міністерство, яке відповідає за її розробку, проведення та визначення механізмів фінансування.

Реалізація промислової політики скерована на підвищення конкурентоспроможності промислових підприємств. При цьому визначається, що конкуренція на сучасному промисловому ринку  базується на нецінових факторах та нематеріальних інвестиціях (інновації, просунення товарі на ринки, дизайн, розвиток марок). Пропозиція якісних послуг промисловим підприємствам і якість робочої сили розглядаються як один з основних факторів конкурентоспроможності промисловості. Інший напрямок впливу французької промислової політики скерований на поліпшення та покращення спеціалізації промисловості .

В основі проведення  промислової політики – чітке визначення обмеженої  кількості пріоритетів як в галузевому плані та в реалізації великих проектів (авіація, космос, атомна промисловість), так і в плані їх фінансування. Зі всіх промислових країн Франція вирізняється найбільш консервативною, «захисною» промисловою політикою («politique industrielle»).

Підтримка реалізації окремих особливо важливих проектів фінансується безпосередньо державою, а також на основі сумісного фінансування у рамках державно – приватного партнерства. В здійсненні якого важливу роль відіграє Французский Независимый Фонд (FSI), 49% в якому належить безпосередньо державі, а 51% —  Caisse des Depots et Consignations, французському державному банку розвитку. Тобто, інвестиції FSI повністю державні.[7]

Во Франції активізація промислової політики почалася ще до світовой кризи, після виходу брошури колишнього президента найбільшої французької будівельної будівельної корпорації «Saint Gobain» Жана-Луі Беффа під назвою «Відновлення промислової політики» «Возобновление промышленной политики». Створенний у 2008 році Фонд стратегічних інвестицій в розмірі 35 млрд євро використовувався, перш за все, для комерційної конверсії технологічних ідей університетів та дослідницьких інститутів, та підтримки пріоритетних секторів (цифрові технології, нано- та біотехнології, відновлювані джерела енергії, автомобіли з низкими викидом СО2).[8]

В Німеччині основну роль в розробці та здійсненні промислової політики відіграє Федеральне міністерство економіки та технологій. Характерною особливістю промислової політики в Німеччині є те, що велику роль в її проведенні відіграють регіональні органи управління. Конкурентний потенціал Німеччини ґрунтується на тісний взаємодії великих, середніх та малих підприємств, що непритаманне, наприклад, промисловій політиці Франції і, тем більше, України. Зокрема, при держзамовленнях для  великих встановлюється обов’язкова квота на участь в їх виконанні малих та середніх підприємств.

Промислова політика Німеччини відіграє основну роль в структурній перебудові німецької промисловості з метою її пристосування до умов світового ринку та модернізації. При цьому  її проведення  скероване переважно на використання непрямих важелів: вплив на кредитування пріоритетних промислових галузей (особливо активно застосовується на території колишньої НДР); активна державна підтримка науково – дослідних, конструкторських робіт та інновацій.  При цьому порівняння з досвідом здійснення промислової політики Франції свідчить про значні переваги підходів, які реалізуються в Німеччині. Безпосереднє фінансування за рахунок коштів федерального бюджету та коштів органів регіонального управління окремих проектів є виключенням. Проте промислова політика Німеччини, як і Франції, передбачає визначення обмеженого кола задач, вирішення яких потребує державної підтримки.[9]

США є одною з  країн, яка характеризується найменшим рівнем втручання в економічні процеси та практично повною відсутністю державних промислових підприємств. Проте й там пеалізується активна промислова політика, скерована, перш за все, на закріплення домінуючих позицій країни у виробництві нової високотехнологічної продукції, наукових розробках та в цілому на домінування американської промисловості на світовому ринку (хоча сам термін «промислова політика» не використовується і навіть засуджується). Серед найбільших державних інституцій, які вробляють, здійснюють та фінансують модернізаційні промислові проекти – Міністерство оборони США. Саме воно забезпечило створення Силіконової (Кремнієвої долини). Започаткований у 1969 проект Міноборони згодом призвів до створення світової мережі Інтернет.[10]

Важливим напрямком промислової політики СЩА є регулювання доступу на внутрішній ринок країни. При цьому, незважаючи на ліберальну риторику, досить часто використовуються заходи жорсткого протекціонізму, в тому числі по відношенню до країн ЄС. Про це свідчать постійні  торгівельні війни з ними, причому членство у ВТО не може завадити їм.

Як США, так і ЄС провадять політику захисту свого внутрішнього ринку, проте по відношенню до країн, що розвиваються, наполягають на максимальній відкритості їх ринків. У реалізації цього підходу важливу роль відіграє МВФ, де США досі абсолютно домінують. Зокрема, це дає великі переваги при експорті продукції американської промисловості на ринки цих країн.

Важливою особливістю промислової політики США є підтримка національних компаній в їх конкурентній боротьбі з іноземними. Причому у формі безпосередньої фінансової підтримки вона практично не застосовується, за багато десятиріч є лише поодинокі випадки. Проте використовується весь арсенал політичних та дипломатичних заходів, включно до прямого тиску на уряди країн з метою просування продукції США на зовнішні ринки. Домінуюча роль долара США в світовій фінансовій системі  зумовлює значні конкурентні переваги для їх продукції.[11]

Для України вивчення досвіду промислової політики Китаю важливе тому, що він є одним з найважливіших зовнішньоекономічних  партнерів України.  Вона в досить короткий час втратила конкурентні переваги у торгівлі з КНР. Основою промислової політики Китаю було активне стимулювання виробництва експортної продукції. Державна допомога, в т.ч. у вигляді субсидій, податкових преференцій тощо надавалася тим галузям та підприємствам, які вже вийшли на світовий ринок або мали перспективи такого виходу. Важливою особливістю промислової політики Китаю було створення практично «з  нуля» нових галузей та виробництв, які мали значні експортні перспективи (автобудування, електроніка тощо).  Акцент робився на власному виробництві, а не на виробництві з імпортних комплектуючих, викрутковій збірці тощо. Основною метою залучення іноземних інвестицій було отримання сучасних технологій.

Китай досяг безпрецедентного успіху  шляхом орієнтації  національного виробництва на експорт, в т.ч. за рахунок   копіювання промислової продукції часто без урахування авторських прав. [12]

Основою промислової політики в Японії є система індикативного планування на основі прогнозів. Ще на початку післявійськової відбудови економіки в основу промислової політики було покладено принцип визначення обмеженої кількості пріоритетів. Спочатку будо виділено лише дві національні пріоритетні  галузі – металургія та вугільна промисловість, на підйомі яких було сконцентровано підйому досить обмежені ресурси держави. Згодом шляхом синергетичного ефекту розвиток цих галузей призвів до швидкого розвитку інших галузей, в тому числі високотехнологічних.

Важливим елементом промислової політики була відмова від субсидування не пріоритетних галузей. Важливою  складовою промислової політики в Японії стала програма демонополізації т.зв. «дзайбацу», монополістичних угруповань. Вона була ініційована американською адміністрацією та радниками з метою ослаблення цих угруповань як можливих конкурентів великих фірм США. Проте позитивні ефекти від демонополізації значно перевищили негативні, промисловість країни розвивалася надзвичайно високими темпами. Ставка робилась також на імпорт технологій, а не товарів.

Це дозволило японській економіці протягом одного покоління стати на досить тривалий час другою економікою світу. Цим статусом вона поступилася КНР в наслідок глибокої кризи 90 років. Проте першопричиною кризи став не стан промисловості, а криза на ринку нерухомості, де були зафіксовані процеси, подібні до недавньої кризи нерухомості в США, яка стала фактором світової економічної, яка досить серйозно негативно  вплинула  на економіку України і Росії.

Прикладом достатньо неефективної промислової політики є російська. Незважаючи на колосальний сировинний потенціал, незалежність від імпортних енергоносії, накоплені значні фінансові ресурси,  в Росії, як і в Україні фіксується негативна структурна перебудова. За виключенням ВПК, російська промисловість значною мірою спирається ще на розробки радянських часів, не вдалося подолати сировинну залежність, так звану «голандську хворобу».

[1] Ю.М.Чайка. Галузеві трансформації економіки України. – [Електронний ресурс] – Доступний з: file:///D:/Загрузка/Nvpusk_2013_4_5%20(2).pdf

[2]Продовольственная проблема. – [Електронний ресурс] – Доступний з: http://www.grandars.ru/student/mirovaya-ekonomika/prodovolstvennaya-problema.html

[3] Латвия и Евросоюз: десять лет в тени эмиграции- [Електронний ресурс] – Доступний з:

http://www.dw.com/ru/латвия-и-евросоюз-десять-лет-в-тени-эмиграции/a-18407084

[4]Інна Шовкун. Асоціація з ЄС диктує необхідність відродити промисловість. – [Електронний ресурс] – Доступний з: http://gazeta.dt.ua/promyshliennost/asociaciya-z-yes-diktuye-neobhidnist-vidroditi-promislovist-_.html

[5] Промышленная политика европейских стран = Industrial policy of the European countries / [под ред. Н.В. Говоровой.]. – М. : Ин-т Европы РАН : Рус. сувенир, 2010. – 214 с. – (Доклады Института Европы = Reports of the Institute of Europe / Учреждение Росcийской акад. наук, Ин-т Европы РАН; № 259).

[6] Там само

[7] .Э.Цвирко.Управвление суверенными фондами: опыт Франции и России. – [Електронний ресурс] – Доступний з: http://cyberleninka.ru/article/n/upravlenie-suverennymi-fondami-opyt-frantsii-i-rossii; Промышленная политика европейских стран = Industrial policy of the European countries / [под ред. Н.В. Говоровой.]. – М. : Ин-т Европы РАН : Рус. сувенир, 2010. – 214 с. – (Доклады Института Европы = Reports of the Institute of Europe / Учреждение Росcийской акад. наук, Ин-т Европы РАН; № 259).

[8]

[9] Промышленная политика европейских стран = Industrial policy of the European countries / [под ред. Н.В. Говоровой.]. – М. : Ин-т Европы РАН : Рус. сувенир, 2010. – 214 с. – (Доклады Института Европы = Reports of the Institute of Europe / Учреждение Росcийской акад. наук, Ин-т Европы РАН; № 259); К.Н.Анрианов. Промішленная політика Германии: основніе аспекті и важнейшие направления. – [Електронний ресурс] – Доступний з:http://cyberleninka.ru/article/n/promyshlennaya-politika-germanii-osnovnye-aspekty-i-vazhneyshie-napravleniya

[10]В.Кондратьев. Свежее дыхание промышленной политики. . – [Електронний ресурс] – доступний з:   http://www.perspektivy.info/rus/gos/svezheje_dyhanije_promyshlennoj_politiki_2014-05-22.htm

[11] К.Н.Андрианов. Опыт США в реализации промышленной политики. – [Електронний ресурс] – доступний з: http://cyberleninka.ru/article/n/opyt-ssha-v-realizatsii-promyshlennoy-politiki; Владимир Кондратьев. Свежее дыхание промышленной политики.  – [Електронний ресурс] – доступний з:

[12] Н.А. Потапов, А.И. Салицкий, А.В. Шахматов. Планирование и промышленная политика Азии. – [Електронний ресурс] – доступний з:

http://vip4ex.ru/62-planirovanie-i-promyshlennaya-politika-azii.html ; Б.Данлиишин. Уроки Китая для Украины.

[Електронний ресурс] – доступний з:

 

О. Кошик

В ЄС на підприємствах МСБ (малого та середнього бізнесу) працює близько 70% зайнятого населення, їхній внесок у додану вартість за витратами виробництва сягає 60%. В Україні кількість малих і середніх підприємств у загальній кількості підприємств практично співпадає з аналогічним показником у країнах ЄС – 99%[1], проте прямі порівняння статистичних показників ЄС і України не релевантні, оскільки на відміну від України в країнах ЄС діють різні критерії визначення малих і середніх підприємств (хоча також розроблені єдині критерії Європейської комісії, які мають рекомендаційний характер). Як правило, до МСБ в ЄС відносяться на порядок більші підприємства  порівняно з українськими. Значною мірою саме цим пояснюється те, що на підприємствах МСБ в Україні створюється лише близько 15% ВВП, в той час як в ЄС аналогічний показник сягає 60 – 70% ВВП у різних країнах.

Крім того, на відміну від ЄС, в Україні за видами економічної діяльності майже 52% суб’єктів малого і середнього підприємництва працюють у сфері оптової та роздрібної торгівлі, ремонту автотранспортних засобів , а у сфері промисловості – лише 7%. За такими видами, як: професійна, наукова діяльність; операції з нерухомим майном; транспорт, складське господарство; інформація та телекомунікації – працюють близько 5% суб’єктів малого та середнього підприємництва.

Натомість, в ЄС переважають підприємства МСБ у високотехнологічних наукомістких галузях. Саме тому в «Акті  про малий бізнес в Європі» (SBA) (основний документ, який зараз регулює розвиток МСБ в ЄС), МСБ розглядається  як основний фактор структурної модернізації економіки, покликаний забезпечити   успішний перехід до економіки знань, що базується на засадах інноваційного розвитку. В ньому, зокрема, констатується, що «… процвітання ЄС в майбутньому буду залежати від того, чи буде використаний потенціал зростання та інновацій малих і середніх підприємств». [2]

SBA є спільним актом Європейської комісії, Європарламенту, Європейського економічного та соціального комітету, Комітету регіонів, затверджений у березні 2008 р. Акт фактично має рамковий характер та містить найбільш загальні принципи та напрямки функціонування МСБ в країнах ЄС, хоча він більш конкретний, ніж Європейська хартія малих підприємств. Для України важливо те, що питання фінансування МСБ не зводяться в SBA  до макро- та мікроекономічного фінансування підприємств МСБ, як це нерідко відбувається в дослідженнях українських фахівців. У ньому розглядається широке коло питань – політичних, економічних, соціальних, які зумовлюють розвиток і фінансування МСБ.

Такий підхід є найбільш раціональним, оскільки всі фактори, пов’язані з регуляторним середовищем функціонування МСБ, впливають на його фінансові показники. Так, в Україні деякі опитування підприємців, які працюють у сфері МСБ, показують, що несприятливе регуляторне середовище може призводити до втрати 20% прибутку.

Бюрократичні перешкоди для діяльності МСБ невпинно зменшуються як на рівні всього ЄС, так і на рівні держав-членів, і цей процес постійно поглиблюється. Дерегуляція, дебюрократизація економіки в цілому та діяльності підприємств МСБ вкрай важливі для України. Зокрема, актуальним є спрощення оподаткування, лояльні правила здійснення бухгалтерського обліку, мінімізація різного роду дозвільних процедур, спрощений порядок реєстрації підприємств та їхнього виходу з бізнесу тощо.

Специфікою української ситуації є те, що МСБ розглядається переважно як фактор збільшення бюджетних доходів. На відміну від цього, в ЄС наголошують на його колосальній ролі у вирішенні соціальних проблем, перш за все, створенні нових робочих місць і, відповідно, можливості зберегти деякий рівень доходів тих, хто втратив роботу. При цьому як в кризових умовах, так і в періоди стабільного розвитку МСБ користується значними преференціями. Гнучкість функціонування підприємств МСБ, їх здатність до швидкого обороту капіталу потенційно створює передумови для їхньої значної ролі в подоланні кризових явищ. Проте ці передумови не можуть бути реалізовані самі по собі, потрібна активна політика підтримки МСБ.

Зараз роль податкових пільг, диференційованих, в тому числі по галузевому принципу, зменшується. У керівництві ЄС в останні роки стали домінувати рекомендації, згідно з якими МСБ буде створюватися та розвиватися без прямої допомоги держави, за рахунок формування для нього сприятливих умов. Серед останніх – макроекономічна та макрофінансова стабільність, низька інфляція. Це повинно забезпечити прийнятні ставки по кредитах, та відповідно, збільшення доступності кредитів  для МСБ.

Проте податкові пільги досі надаються як і безпосередня бюджетна підтримка держави  у вигляді прямого фінансування, зокрема, інфраструктурних проектів, так і кредитних пільг, переш за все, у формі надання державних гарантій по cплаті кредитів.

Широко використовується також пільги щодо амортизації (для України характерно то, що амортизаційні витрати у більшості випадків використовуються не  по цільовому призначенню, тобто відіграють незначну роль у відновлення та модернізації основних фондів). Використовується також пряме державне фінансування консалтингових та інформаційних послуг, державна підтримка по підвищенню кваліфікації та перкваліфікації кадрів.

Характерно, що в країнах ЄС  спрощення умов оподаткування не викликає, як в Україні, пропозицій щодо переходу до уніфікованих ставок оподаткування по всіх видах основних доходів. В Україні, незважаючи на декларації, розвиток МСБ до останнього часу фактично не розглядався як пріоритетна задача  на загальнодержавному рівні. Про це свідчить, зокрема, вкрай незначна підтримка МСБ безпосередньо зі стороні держави.

В Україні вже розпочався процес зміни правового поля діяльності МСБ з урахуванням досвіду ЄС. Для наближення українського нормативно-правового поля, що регламентує діяльність МСБ, доцільно прийняти рамковий закон, аналогічний Європейській хартії малих підприємств від 2000 р., а також рамковий закон, аналогічний «Акту про малий бізнес в Європі» (SBA) від 2008 р. При цьому необхідно запровадити критерії визначення підприємств малого та середнього бізнесу згідно з рекомендаціями Європейської комісії. Доцільно створити Національне агентство з питань МСБ, яке було б наділено правом блокувати на етапі розробки законів та нормативно–правових актів, які ускладнюють регуляторні умови діяльності для МСБ. В країнах ЄС подібні інституції є.

[1] Проект розпорядження КМУ “Про схвалення Концепції державної економічної програми розвитку малого і середнього підприємництва на період до 2020 року” [ Електоронний ресурс]. – К., 2015. – Доступний з :
http://lebedyn.com.ua/download/proekt-rozporyadzhennya-kmu- pro-sxvalennya-koncepci%D1%97-derzhavno%D1%97-ekonomichno%D1%97-programi-rozvitku-malogo-i-serednogo-pidpriyemnictva-na-period-do-2020-roku/

[2] «Акт  Малый бизнес» для Европы. [Електронний ресурс] – Доступний з :
http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/ALL/?uri=CELEX:52008DC0394

О. Кошик

Незважаючи на те, що розвиток індустріальних парків  неодноразово визначався як один із основних напрямків розвитку промисловості  в Україні, фактично на даний момент він заблокований.

Створення перших промислових паркі почалося в Україна лише на початку 2014 року. Тоді ж був розроблений національний проект «Індустріальні парки України», який передбачав створення в різних регіонах 10 пілотних парків.

Те, що навіть по тим паркам, які розглядаються як реально працюючи, відсутня достатня інформація, яка б дозволила оцінити ефективність їх економічної діяльності, свідчить, що говорити навіть про зародковий стан розвитку промислових парків в Україні ще зарано.

Те, що створення індустріальних парків в Україні гальмується, має досить просте пояснення. А саме – у порівнянні з зарубіжними країнами не забезпечується по-справжньому пільговий режим їх функціонування. Безперечно, обмежені пільги надаються. Зокрема, звільнення від сплати податку на нерухомість в межах індустріального парку (втім, оскільки ставки цього податку незначні, то й фінансовий зиск від його відміни також вкрай незначний, він не може суттєво вплинути на фінансові результати діяльності парків).

Також існують митні пільги, від мит звільняється імпорт продукції, зокрема, високотехнологічної та наукоємної, яка не виробляється в Україні. Проте слід врахувати, що такі пільги діяли і при функціонуванні вільних економічних зон, причому вони були введені на тривалий час. Але їх досить швидко скасували, посилаючись на те, що під видом високотехнологічної продукції на пільгових умовах ввозяться продукти харчування, споживчі товари тощо. Зрозуміло, що цей негативний досвід не стимулює до створення індустріальних парків, оскільки у інвесторів немає впевненості, що пільги, як податкові, так і інші справді вводяться на тривалий час.

До того ж,  механізм отримання митних пільг занадто складний, тому інвестори відмовляються від його використання.

Також індустріальні парки звільняються від участі в інфраструктурних проектах, в тому числі, соціального спрямування, в населених пунктах. І це практично все.

В той же час за кордоном використовується цілий арсенал податкових та інших пільг для стимулювання створення і розвитку промислових парків.     Податковими інвестиційними стимулами, що застосовуються іншими країнами для розвитку індустріальних парків, є:

  • пільгові ставки з податку на прибуток (Нідерланди, Чехія, Туреччина, Китай);
  • звільнення від ввізного мита на обладнання та устаткування (Туреччина, Нідерланди, Азербайджан, Республіка Білорусь, Узбекистан);
  • звільнення від сплати податку на нерухомість (Польща, Нідерланди, Туреччина, Тайвань, Казахстан, Узбекистан, Азербайджан, Республіка Білорусь);
  • звільнення від податку на землю (Туреччина, Тайвань, Китай);
  • звільнення від податку на оренду землі або нерухомого майна (Литва, Туреччина);
  • звільнення від сплати місцевих податків і зборів (Угорщина);
  • застосування пільгових суттєво знижених тарифів на комунальні послуги (Туреччина, Угорщина);
  • державні гарантії від несприятливої зміни законодавства про податки і збори  (діють у багатьох країнах та передбачають збереження умов діяльності в разі прийняття законів, які погіршують умови в частині митного, податкового та інших режимів).[1]

Стимулом для створення та функціонування парків є також податкові канікули, передусім зі сплати податку на прибуток, землю та нерухоме майно. Їх зміст яки полягає в тимчасовому звільненні підприємства, яке знаходиться на території парку,  від сплати цих податків за умови спрямування коштів на інвестиційні цілі або збільшення виробництва й експорту продукції.

Серед них ключову роль відіграє пільгове оподаткування прибутку, яке може сягати досить значних розмірів. Причому воно діє протягом значних термінів.

В Словаччині пільгова ставка податку на прибуток диференційована та дорівнює від 5% до 50%. При цьому застосовується й цілий комплекс інших пільг: часткове повернення інвестиційних витрат (40 – 60% , але не більше 5 млн євро за проект); 100% відшкодування за придбання земельної ділянки або зміну його цільового призначення; компенсація в сумі 4 – 10 тис. євро за кожне створене робоче місце; звільнення від податку на землю і нерухомість у деяких регіонах; 125% амортизації витрат на придбання нових технологій та науково – дослідницькі розробки. Саме це дозволило створити 54 індустріальних парки в межах 5 спеціальних зон. Загальний обсяг інвестицій – більше $11 млрд., створено більше 95 тис. нових робочих місць[2].

В Македонії резиденти індустріальних парків на 10 років звільняються не тільки від сплати податку на прибуток, але від прибуткового податку. Торгівля товарами та послугами, як і імпорт товарів в ІП звільнені від ПДВ.

В Польщі інвесторам компенсують значну частину інвестицій через пільгову ставку на прибуток  від 30% до 70% в залежності від розміру підприємства, місця знаходження, та виду діяльності. Іноді використовуються й звільнення від податку на нерухомість та землю.

Важливим фактором підтримки індустріальних парків є звільнення від сплати комунальних платежів. Це особливо важливо для України, де їх багатократне зростання серйозно обмежило можливості здійснення інвестеційно – інноваційних проектів, модернізації виробництва, науково – дослідних розробок.

Значною мірою те, що в Україні не вдалося використати потенціал структурної модернізації економіки за рахунок застування таких форм виробництва, як малий та середній бізнес, вільні економічні зони, технопарки, технополіси і зараз накопичується вкрай негативний досвід впровадження індустріальних парків пояснюється хибною уявою про надмірність пільг, в тому числі податкових, як однієї з причин лобізму та корупції. Насправді ніяких серйозних доказів того, що Україна є європейським чи навіть світовим лідером по пільгам, немає. Більш того, проведені декілька років тому дослідження під керівництвом професора А.І.Даниленка показали, що це не має ніякого відношення до реальності.

Самі по собі пільги, податкові та неподаткові, не можуть стати причиною корупції. Це складне соціально-економічне та політичне явище. Україні постійно пропонують максимально обмежити пільги, і ті, хто дає такі рекомендації, самі застосовують систему багатьох пільг. Типовий приклад – нав’язування рішення про відміну пільг агарному сектору країни, в той час, як у ЄС вони на порядок більші. Тиск у цьому відношенні спричиняли і США з використанням важелів МВФ. Зрозуміло, що за всім цим стоїть бажання підірвати позиції України як потенційного конкурента.

Фактично необхідність використання пільг визнається в Законі України «Про внесення змін в деякі законодавчі акти України щодо усунення регуляторних бар’єрів для розвитку мережіі індустріальних парків в Україні. Він був прийнятий ще 24.11.2015 року.

В Україні вже є колосальні можливості для розвитку розгалуженої мережі індустріальних парків, яких позбавлена більшість зарубіжних країн.. Однією із основних умов для їх розвитку є створення інфраструктури для нормального функціонування.  Причому, якщо за кордоном цю функцію значною мірою виконує держава, що потребує значних бюджетних витрат, то в Україні є можливість максимально мінімізувати ці витрати, так, щоб вони не обтяжували державний та місцеві бюджети. Це пов’язане з існуванням багатьох тисяч збанкрутілих підприємств, які припинили діяльність, але мають всю необхідну інфраструктуру (під’їзні шляхи, умови для енерго – та водопостачання тощо), на якій можна відновити виробництво на новій технологічній основі.

До проблеми масового створення індустріальних парків доведеться повернутися. Це дозволить вирішувати питання реіндустріалізації країни, яка переживає тривалий процес деіндустріалізації, який особливо поглибився з початку 2014 року.

[1] http://www.visnuk.com.ua/ru/pubs/id/9929П

[2] И.Костин. Больше парковых зон! – [Електорнний ресурс] – Доступний з: www.2000.ua/v-nomere/derzhava/realii/bolshe-parkovyh-zon.htm

 

О. Кошик

В діючому Уряді прем’єр – міністра Д.Шмигаля розглядається питання про повернення до практики створення і діяльності вільних економічних зон (ВЕЗ). Ця проблема для сучасної України є надзвичайно актуальною.

ВЕЗ є значним фактором структурної модернізації та інвестування економіки у світі, їх кількість стрімко зростає Процес їх розвитку в Україні був штучно перерваний у 2005 році, без сер’йозного економічного обґрунтування  та з порушенням українського законодавства  і  міжнародних домовленостей  Хоча за рішеннями судів багато ВЕЗ відновили роботу, інвестиційний клімат країні значно погіршився. Оскільки значна кількість ВЕЗ була орієнтована на залучення іноземного капіталу,  довіра інвесторів до гарантій української держави щодо здійснення господарчої діяльності в Україні була суттєво підірвана.

Відношення в Україні до ВЕЗ радикально вирізняється від практики як розвинених країн, так і країн, що розвиваються. Основною причиною прийняття рішення про ліквідацію ВЕЗ було то, що витрати бюджету на пільги для них не компенсувалися фінансовою віддачею від їх діяльності.

І це, дійсно, було так. Проте досвід зарубіжних країн свідчить, що на перших етапах функціонування це характерно для більшості ВЕЗ в світі. Лише через деякий час їх функціонування вони за рахунок залучення інвестицій, модернізації виробництва тощо  забезпечують підвищення ефективності  діяльності, покращення фінансових результатів підприємств та посилення їх експортної орієнтації становляться важливими факторами зростання доходів місцевих та державного бюджетів. В Україні не було часу для того, щоб фінансовий та модернізаційній потенціал ВЕЗ був реалізований. Багато з них було ліквідовано невдовзі після створення.

Інший вагомий аргумент проти ВЕЗ — те, що багато з них були пов’язані з корупційною діяльністю, контрабандою. В країну під видом інвестиційних товарів, високотехнологічного обладнання масово завозилися продукти харчування, побутові товари, причому при наданні митних та інших пільг. Це негативно впливало на розвиток вітчизняного виробництва. ВЕЗ розглядали також як один зі шляхів вивезення капіталу з країни.

Але світовий досвід свідчить, що мова йде не про об’єктивні вади ВЕЗ, а про їх українську специфіку. В країні існує велика кількість сфер діяльності, де надвисокий рівень корупції, ліквідація ВЕЗ не призвела ні до зниження контрабанди, ні до припинення виводу капіталів з країни.

Якби ВЕЗ були неефективні, в тому числі у фінансовому відношенні, то масштаби їх діяльності в різних країнах світу не були б настільки значними. Досвід зарубіжних країн свідчить, що ВЕЗ не тільки не є споживачами бюджетних коштів, вони реально забезпечують зростання доходів бюджетів. Тим самим збільшуючи можливості для державного фінансування структурної модернізації економіки.

ВЕЗ в світі є одним з найважливіших факторів залучення іноземних інвестицій. Саме цим можна пояснити стрімке збільшення їх кількості в світі.

Втім, кількісну оцінку динаміці ВЕЗ дати важко, оскільки чіткого визначення самого поняття ВЕЗ немає. Іноді до них відносять лише зони з чіткою територіальною прив’язкою.

Тоді мова йде про так звані особливі економічні зони (обмежена територія в регіонах з особливим юридичним статусом по відношенню до іншої території країни і пільговими економічними умовами, включно з податковими і митними пільгами, сприятливими умовами здійснення підприємницької діяльності (реєстрація бізнесу, реєстрація прав власності, отримання дозволів на будівництво, спрощений порядок виходу з бізнесу тощо).  Класифікація ВЕЗ нараховує десятки їх форм. Сегодня існує более 4 тыс. ВЕЗ, в которых трудится около 68 млн человек (данные 2008 г.).

Проте в багатьох
країнах в якості ВЕЗ розглядають технопарки, які не обов’язково  прив’язани до території  (хоча є й технопарки, створені по територіальному принципу, які фактично відіграють роль кластерів). Технопарк – це форма кооперації великих підприємств та їх наукових підрозділів. Для технопарікв, на відміну від технополісів, необов’язкова, хоча й бажана, кооперація з вузівською наукою. Технопарки грають значну роль в розвитку наукових розробок та їх реалізації при виробництві  наукоємної, високотехнологічної продукції.

Україна все ще має досить значний науковий та технологічний потенціал. Тому технопарки могли б зіграти значну роль у його збереженні та розвитку. Без цього ніяка структурна модернізація неможлива, а країна продовжить рухатися по шляху перетворення в сировинний та аграрний придаток розвинених країн. Тим більше, що позитивний досвід розвитку технопарків в Україні є.

Олександр Кошик

На розвал державної економіки, у 1991 – 1993 роках, а після цього – на формування бюрократично–олігархічного капіталізму та замкненої на виконанні інтересів бюрократії та олігархів державної машини підприємства та громадяни України відповіли формуванням тіньової економіки, масштаби якої вражають.

Офіційні оцінки, які свідчать про зниження її питомої ваги у створенні ВВП України в останні роки, великої довіри не викликають. Скоріш за все, найбільш повно відображають реальну ситуацію альтернативні оцінки, згідно з якими її питома вага в створенні реального ВВП складає 50% і більше та суттєво не змінилася з 90-х років минулого століття.

Поширенню тіньової економіки сприяла й політична та економічна криза 2014 – 2016 років, яка, після деякої нетривалої стабілізації у 2017 – 2019 роках знов змінилася економічним падінням у 2020 році. Значною мірою пов’язаним з епідемією коронавірусу і ще більше – з вкрай недолугими мірами по її подоланню, з непрофесійними карантинними заходами.

Під тіньовою економікою слід розуміти:

  • приховане виробництво товарів та послуг, тобто законну діяльність офіційно зареєстрованих суб’єктів підприємництва, що приховується від держави, як правило, з метою мінімізації фіскального навантаження;
  • неформальну, неофіційну діяльність незареєстрованих суб’єктів господарювання; працю в домашніх господарствах для забезпечення зайнятості й доходу;
  • нелегальну економіку: хабарі, шахрайство, рекет, контрабанда, примусове відчуження власності та підприємств, проституцію, гральний бізнес, торгівлю наркотиками та іншу кримінальну діяльність, пов’язану з насильницьким перерозподілом доходів, виробництва, прав власності, виробництвом та збутом заборонених законом продуктів та послуг.

Хоча всі види тіньової економіки створюють підстави для чорного рейдерства, безумовно, основну роль в його поширенні відіграють дії, пов’язані з криміналом. В Україні непоодинокі випадки, коли відбуваються навіть примусові захоплення підприємств, нерідко при участі силових структур або з «прикриттям» з їхнього боку.

Згідно з інформацією колишнього міністра фінансів, а зараз – радника прем’єр-міністра України І.Уманського, втрати державних доходів тільки від схем на митниці сягають багатьох млрд гривень навіть не за рік, а за місяць.

«Контрабанда, або частково замкнута на схеми, або просто виключно операції з готівкою, які без доступу до баз даних порахувати поки не можливо. І це і є поки єдине уточнення – мова йде про близько 10 млрд грн в місяць усереднено втрат доходів держбюджету», – зазначив він. А є ще багатомільярдні втрати від податкових зловживань.

Значною мірою вкрадені у держави кошти використовуються саме для здійснення операцій, пов’язаних з чорним рейдерством.

Між тим, технологічно вивести економіку «з тіні», і, тим самим, звузити базу для чорного рейдерства в Україні можливо. Для цього потрібно зменшити до прийнятного з точки зору можливостей економіки рівня державного споживання та радикально зменшити податковий тиск на бізнес.

Проте на такі дії на наважився жодний з діючих в останні роки урядів. Більш того, постійно йде мова про необхідність скасування спрощеної системи оподаткування для малого та середнього бізнесу, приймаються заходи з посилення фіскального тиску, зокрема, на металургійну галузь, експорт якої залишається важливим джерелом надходження вільно-конвертованої валюти в країну.

Вкрай негативні наслідки має і постійний перегляд податкового законодавства, внесення змін до Податкового кодексу. І все це – на тлі традиційних заяв про необхідність стабілізувати на тривалий час податкові норми.

Generic selectors
Exact matches only
Search in title
Search in content
Search in posts
Search in pages
acf-field
Filter by Categories
Акцент
Александр Кошик
Алексей Попов
Алексей Толпыго
Андрей Видишенко
Антон Финько
В мире
В Украине
Наши книги
Наши эксперты
Публикации и интервью МП
События, комментарии
Социологические исследования
Экономика и финансы Социальные проблемы
Эксперты

Наши эксперты