Попри гостру критику ФПГ як олігархічних структур – монополістів, не можна заперечувати, що ФПГ відігравали велику роль в переходу до періоду досить швидкого економічного зростання на початку 2000-х років, яке було перервано світовою економічною кризою 2008 – 2009 років, та поступового відновлення нестійкого післякризового зростання, яке змінилося глибокою економічною кризою 2014 — 2015 років, різким падінням реального ВВП. Незначне економічне зростання у 2016 – 2017 роках та офіційний прогноз збільшення реального ВВП на 2018 рік не дозволяють в найближчі роки розраховувати на повернення до його рівня на кінець 2013 року.

Період після 2013 року потребує окремого аналізу, проте він був пов’язаний з карколомною декапіталізацією економіки, ознакою чого стало скорочення ВВП у доларовому еквіваленті вдвічі. Процес декапіталізації торкнувся усіх ФПГ, а деякі з них фактично балансують на межі зникнення. Це не дозволило посилитися тим позитивним тенденціям, які були зафіксовані  перед початком кризи.

В українській економічній літературі визначають кілька основних напрямків позитивного впливу ФПГ на організацію діяльності в передкризовий період контрольованих ними підприємств:

• у ФПГ відновлюється система зв’язків між промисловими підприємствами, що задіяні в єдиному технологічному процесі. На початковій стадії утворення групи цю функцію приватні компанії виконують як посередники, згодом – як власники корпоративних прав;
• трейдерський і банківський капітали стають початковим джерелом інвестицій для підприємств групи. Консолідовані фінансові доходи групи можуть бути раціонально використані на цільові інвестиційні проекти; „
• центральні управляючі компанії чи банки, які є аутсайдерами стосовно підприємств групи, починають установлювати контроль над менеджерами підприємств, обмежуючи їхню рентну поведінку.^[1]

Проте О.Пасхавером та Л. Верховодовою були визначені й фактори нестійкості ФПГ, пов’язані, перш за все, з питаннями власності та її перерозподілу:

по — перше, межі більшості нових бізнес — груп визначаються як реальними межами власності, так і силою їх адміністративного та політичного впливу. Контроль над частиною підприємств, що зараз включаються у групи, підтримується за рахунок прав на управління державними пакетами акцій, встановлення системи обов’язкових постачань, нав’язування банківського обслуговування тощо.

Частина підприємств увійшла до складу груп у пошуках політичної підтримки для задоволення своїх корпоративних інтересів. При послабленні адміністративного і політичного впливу бізнес -групи може послабнути її контроль над підприємствами, що, в свою чергу, призведе до її розпаду;

по — друге, у боротьбу за сфери впливу вступатимуть нові економічні агенти, у тому числі транснаціональні компанії, поява яких може кардинально змінити розміщення сил на ринку. Частина з існуючих українських бізнес — груп змушена буде поступитися їм місцем;

по — третє, непередбачена поки і поведінка самої влади стосовно бізнес — груп. Дії влади можуть або загальмувати, або прискорити проникнення приватного капіталу в нові сфери, в тому числі і проникнення на національний ринок транснаціональних компаній.^[2]

Ці оцінки фактично мали прогнозний характер, і розвиток подій, особливо після 2013 року, довів обґрунтованість цих прогнозів. Зокрема, було показано, що «близькість» до влади не є гарантією збереження власності. Такою гарантією може бути лише надійне законодавче забезпечення прав власності.

Проте найбільші  об’єднання, які б мусили бути активними провідниками у суспільстві ідей захисту прав приватної власності —  Український союз промисловців та підприємців та Федерація роботодавців України –  мають достатньо слабкі позиції  як при формуванні відношення суспільства до потреб розвитку бізнесу, в тому числі великого, так і при створенні сприятливих правових умов для його діяльності, розробки відповідних законодавчо – нормативних актів. Хоча Закон України про ФРУ наділяє федерацію досить великими можливостями  у цих питаннях. Фактично об’єднання підприємці стали ще одним важелем реалізації інтересів, зокрема, окремих   ФПГ у спробах укріпити свій вплив на владні структури,  а не захисту загальних інтересів бізнесу.

Великий бізнес, ФПГ мають найбільші можливості в порівнянні з іншими групами бізнесу  вирішення соціальних питань як на рівні самих ФПГ та інституцій, які входять до їхньої структури, у гармонізації відносин між власниками, менеджерами та робітниками, службовцями, так і на національному і галузевому рівнях, а також при сприянні соціальному розвитку регіонів.

Проте, незважаючи на те, що  значна кількість українських ФПГ формально вже давно приймає участь у реалізації міжнародних програм, зокрема, програмі ООН по забезпеченню соціальної відповідальності бізнесу (СВБ),  це не дозволило покращити відношення до них як основної частини суспільства, так і найманих працівників, безпосередньо працюючий в цих бізнес-угрупуваннях. Останнє досить часто пояснюється тим, що між нарощуванням прибутку, покращенням фінансових показників і вирищення соціальних проблем робітників існують антагоністичні суперечності.

В світовий практиці в останні роки найбільш поширеною точкою зору стало уявлення  про три рівні СВБ. «Базовий» рівень передбачає сумлінне виконання підприємствами визначених законом зобов’язань перед суспільством і державою (податки, законодавство про працю, якість продукції, екологія тощо). «Корпоративний» рівень – надання пакету соціальних послуг та пільг (професійна підготовка, соціальні послуги, пенсійне та житлове забезпечення, удосконалення охорони праці і здоров’я та інші). Вищий рівень – програми і напрямки діяльності, що виходять за рамки окремої корпорації (об’єктами виступають території або категорії населення; здійснення благодійних програм; інвестиційні вкладення в транспортну й соціальну інфраструктуру території тощо).

В світі накопичений великий досвід рішення як економічних, так і соціальних проблем за активною участю великого капіталу, ФПГ. Безумовно, цей досвід є вкрай актуальним для України.

[1] В.В.Дементьев. Ренто-ориентированное поведение и господствующая фирма в переходной экономике Украины ФПГ //Журнал «Бизнес». – К., 2003. – 11.08. – С. 24.

[2] Формування великого приватного капіталу в Україні/О.Й.Пасхавер, Л.Т.Верховодова, Л.З.Суплін. Центр економічного розвитку. – К: «Міленіум», 2004. – с.76.

Україна отримала в спадщину від СРСР  економіку з надзвичайно високим рівнем концентрації та централізації, особливо в промисловому виробництві. В УРСР рівень концентрації промислового виробництва  (по середній кількості зайнятих)  був більший,  ніж в цілому по СРСР в 1,2 рази. Великі та надвеликі підприємства грали абсолютно домінуючу роль  у промисловості.

На підприємствах з кількістю зайнятих більше 1000 робітників, питома вага яких дорівнювала 20,3% загальної  кількості підприємств, вироблялося 77,8% товарної продукції, 77,8% всього промислово-виробничого персоналу, 83,6% середньорічної вартості промислово-виробничих фондів, 87,6% споживання електроенергії. Надвеликі підприємства (більше 10000 виробників), хоча їхня доля складала  лише 1,3% загальної кількості підприємств, виробляли 22% товарної продукції, 25,9%  чисельності персонал у, 33,9%  вартості  промислово- виробничих фондів.  За рівнем концентрації та централізації промислового виробництва УРСР перевищувала показники не тільки РФСР, але й США.^[1]

Оскільки УРСР була членом ООН, то міжнародна статистика оприлюднювала дані щодо її економіки, як по окремій країні. Згідно з ними, у 1990 році Україна входила в першу десятку індустріально розвинених країн світу.

Розпад СРСР призвів до стрімкого розриву традиційних економічних зв’язків з контрагентами з країн – колишніх республік СРСР, що стало однією з основних причин процесу деіндустріалізації країни. Проте в промисловому секторі зберігався високий рівень концентрації та централізації виробництва, що в процесі  корпоратизації та приватизації стало основною умовою для функціонування великого приватного капіталу у формі фінансово – промислових груп  (ФПГ).

Процес великої приватизації  в Україні фактично розпочався у 2000 році.  У 1995 році був прийнятий Указ Президента  «Про фінансово-промислові групи», який створював правові основи для функціонування великого приватного капіталу на основі інтеграції фінансового та промислового капіталу. Проте ВР прийняла Закон України «Про промислово-фінансові групи», в самій назві якого стверджувалася необхідність домінування саме промислового капіталу над фінансовим. Це не відповідало сучасному світовому досвіду функціонування ФПГ, зводило роль банків до технічних розрахункових центрів  і фактично заважало їх створенню та розвитку.  Саме тому приватні бізнес – об’єднання в Україні з початку двотисячних років  виникли та функціонують досі як такі, що не набули легального оформлення. Тобто, їх формування та функціонування не знаходиться в чітких правових рамках. А це вкрай обмежує можливості держави впливати на цій процес, регулювати його.

Вкрай негативним фактором стали й особливості великої приватизації в Україні. Попри проголошені принципи її проведення – прозорість, конкурентність, декриміналізація процесу, створення умов для недопущення монополізації та олігополізації все відбувалося саме навпаки. Ключовою формою  великої приватизації став не стільки продаж, скільки розподіл державного майна, який здійснювався, зокрема шляхом продажу об’єктів державної власності вузькому колу довірених осіб по максимально занижчених цінах. Велику роль в процесі приватизації грали й кримінальні капітали, створені ще щ в період СРСР, особливо в період т.зв. перебудови, коли фактично відбувалися процеси демонтажу планової системи господарювання та трансформації державної власності шляхом прихованої, тіньової приватизації.

Все це зумовило ті вкрай негативні фактори, якими супроводжувалася і супроводжуються діяльність ФПГ в Україні. А саме:  домінування монополій та олігополій, зрощення влади та капіталу, олігархізація, перетворення в основне джерело накопичення капіталу специфічних рентних (тіньових) доходів, створення потужних перешкод для розвитку малого та середнього бізнесу.

Якщо спочатку процес формування ФПГ здійснювався по формулі: «влада – власність», то зараз він здійснюється по формулі «власність – влада». Представники великого капіталу абсолютно домінують у владних структурах як персонально, так і через посередників. Вини контролюють діяльність більшості політичних партій, парламентських фракцій, інститутів виконавчої влади, основних засобів масової інформації. Тобто, мова йде про абсолютне зрощування влади та великого капіталу.

Звичайно, що така ситуація не сприймається більшою частиною українського суспільства, що створює передумови для перманентної економічної, політичної та соціальної нестабільності, провокує зростання колосальної недовіри до влади, що фіксується чисельними соціальними дослідженнями.

Проте великою помилкою є на основі тієї специфічної ситуації, яка склалась зараз в Україні, зовсім заперечувати потенційну велику роль великого приватного капіталу і, зокрема, ФПГ, у розвитку української економіки. Прихильники такої точки зору не беруть до уваги той факт, що міжгалузевий характер діяльності, довгострокові проекти та інвестиції, зацікавленість у розвитку не тільки зовнішнього, але й внутрішнього ринку – ці риси великого капіталу потенційно можуть бути використані в інтересах всього суспільства.

Власники великого вітчизняного капіталу, взяті як окремий соціальний прошарок, репрезентують важливі суспільні інтереси, перш за все, по відношенню стабільності: соціальної, економічної, політичної. Саме тому великий вітчизняний капітал може стати гарантом стабільності суспільства та держави.

Без нього неможливо подолати соціально-економічну кризу, в який знаходиться країна і забезпечити стійке зростання економіки. Тільки великий приватний капітал здатен ініціювати ефективну структурну перебудову економіки, що дасть можливість створити нові робочі місця, підвищити платоспроможний попит населення, наповнювати дохідну частину державного та місцевих бюджетів.  Як показує досвід багатьох  країн  (США, Німеччини, Японії , Китаю тощо), можливо створення умов, при яких великий бізнес не тільки не заважає розвитку малого та середнього підприємництво, але й стимулюю його. Цим він сприяє  формуванню та збереженню середнього класу, що також є важливим фактором стабільності суспільства.

Україна не може не приймати участі у процесах  глобалізації. Великий національний капітал, незалежно від того, працює він на зовнішньому чи внутрішньому ринку, не може не взаємодіяти з іноземним капіталом. Але основою успішності такої взаємодії є довіра, що складається як з довіри як до підприємців, компаній, так і до країни походження капіталу. Тому представники великого українського капіталу об’єктивно зацікавлені в стабільній та законослухняній Україні. З іншого боку, в глобалізації на рівних можуть приймати участь лише великі згідно зі світовими критеріями каптали. Якщо на меті стоїть задача перетворити Україну з об’єкта глобалізації на її суб’єкт, то швидкий розвиток, концентрація великого капіталу повинні бути одним з головних пріоритетів економічного розвитку.

В останні роки процеси деіндустріалізації в країні значно прискорилися. Фіксується процес декапіталізації економіки. ВВП країни в доларовому еквіваленті в порівнянні з 2013 роком знизився майже вдвічі. Відповідно, значно впала й ринкова вартість активів основних українських ФПГ.  Задача відновлення стійкого економічного зростання фактично не вирішується

Проблеми відновлення та збільшення капіталізації української економіки та значного прискорення зростання економіки неможливо вирішити без створення сприятливих економічних та політичних умов для розвитку великого капіталу, вітчизняних ФПГ.

[1] Экономические регулятори воспроизводственного процесса/Кононенко В.І., Мар’єнко А.В., Шабліста Л.Н. та ін.. – Київ: Наукова думка, 1992 рік. – С. 252.