Перейти на главную страницу





главная страница | наши сотрудники | фотобанк | контакт
 



  Цели и задачи Центра  
  Текущий комментарий  
  Тема  
  Автор дня  
  Социология и политика  

  Аналитика  
  Социологические исследования  
  Публикации и интервью  
  Новости  


Що таке центрально-європейська ідентичність і чи належить Україна цивілізаційно до Центральної Європи

[08.06.04]

Гості:

Юрій Андрухович - письменник

Антон Фінько - політолог

Олександр Пасхавер - економіст

Керівництво нашої країни у свій час заявило, що одним з його головних зовні-шньополітичних пріоритетів є європейська інтеграція, тобто вступ України до ЄС.

1 травня 2004 року 10 країн Європи - з яких 8 центральноєвропейських і прибалтійських - приєдналися до Європейського Союзу. Ця подія розділила наше суспільство на тих, хто спокійно поставився до цієї події - нічого страшного не відбулося, тому що для нас голо-вне, щоб українське громадське життя, економічна, політична і судова системи відповіда-ли євростандартам. Коли це все у нас буде, тоді й Україна може формально приєднатися до Європи.

Однак, з другого боку, багато хто з української інтелігенції розцінив цю подію як особи-сту поразку, як свою особисту драму, як вищу несправедливість стосовно нашої країни. На їхню думку ця несправедливість стає ще гострішою від того, що Україна не менше Польщі, Чехії, Угорщини, Словаччини має право називати себе центральнєвропейською країною.

Центральна Європа

О.Попов, аналітик прогроми "Наголос"

Тези:

Ситуація з кордонами розширеного ЄС давно передбачалася. ЄС ніколи не міркував при-ймати Україну до своїх лав зараз, тому істерика інтелекуталів недоречна.

Невже існування ПДВ та підвищення акцизів на бензин конче необхідні для нашої євро-пейськості?

Центральна Європа і не намагалася проявляти себе як політична цілісність, ані в повоєн-ний період, ані зараз. Її країни об"єднує, головним чином, негативний досвід перебування у сфері впливу СРСР та породжена цим досвідом русофобія.

Ідентичність України поки невизначена. У більшості населення вона скоріше російсько-православна, а в Західній Україні і більшості еліти переважно європейська. Але масштаби України та амбіційність її олігархів перешкоджатимуть центральноєвропейськості, яка за-раз полягає у відмові від ролі суб"єктів політики заради ролі об"єктів розширення ЄС.

Яка кількість країн вступила до ЄС? Янукович про політику європрагматизму, що має зайняти місце політики євроромантизму? Чи загинула б економічно Україна, якби сього-дні вступила до ЄС? Чи погано себе почувають новачки ЄС? Їхні проблеми?

1 травня до ЄС вступили 10 країн із загальною кількістю населенням 74 мільйона чоловік, з яких 8 держав (усі, крім Кіпру і Мальти) і 73 мільйона чоловік припадає на країни (чи складові частини країн) колишнього радянського блоку і 4 (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина) мають кордони з Україною, що тепер буде загальним спільним кордоном ЄС. У зв'язку з цією подією на Україні інколи спостерігається якийсь істеричний настрій. Мо-вляв, Україна теж могла б бути в лавах ЄС, якби політика нашої держави була іншою. На-справді, хто вступить до ЄС було визначено цією організацією ще на почату 90-х, коли з нинішніми новими членами і кандидатами були укладені угоди про асоціацію, де було прямо сказано про їх європейську перспективу.

Країни колишнього СРСР, крім Прибалтики, з 90-х розглядалися ЄС як інші зони, з якими мали укладатися угоди іншого типу - скажімо, угоди про партнерство і співробітництво - їхня головна відмінність від угод про асоціацію з потенційними кандидатами - це відсут-ність згадування про можливість входження країни до ЄС і відсутність механізмів про пе-рехід до зони вільної торгівлі. У ЄС намітилася тенденція приймати до свого складу або визначати європейську перспективу одночасно для цілих географічних зон, але для зони країн СНД вона не позначена - таким чином, Україна тут не виняток.

Таким чином, було давно очевидно, що Україна не потрапить до ЄС разом з Польщею, і жодних обіцянок увійти туди у найближчому майбутньому. Разом з тим частина еліти по-водилася таким чином, начебто насправді вважала, що такі обіцянки будуть дані, хоча як лідери провідних європейських країн, так і керівники інститутів ЄС і натяків на такі обі-цянки не робили. Очікування Києва передусім були пов'язані з тим, що він сприймав себе як асоційований член ЄС. Хоча юридично такого членства немає. Є угоди про асоціацію декількох видів - одні, у яких прописана можливість членства, інші (як з арабськими краї-нами Середземномор'я та Чилі), у яких про таку можливість нічого не говориться. Теоре-тично Україна могла б укласти з ЄС угоду про асоціацію, але про перспективу членства там, як у випадку з Марокко та Тунісом, не говорилося б. А висловлення Андруховича в одній з статей, що Україна виявилася за бортом через те, що в 1991-му Кравчук підписав Біловезьку угоду - це нісенітниця. У Європі давно не сприймають СНД як цілісність.

Поняття євроромантизм і європрагматизм стали вживатися нещодавно, тому не зовсім зрозуміло, який зміст вкладається в ці слова. Але судячи з контексту, у якому ці слова вживані - євроромантизм - це прагнення якомога швидше зблизитися з ЄС на будь-яких продиктованих ними умовах, закриваючи очі на національні інтереси. Та на практиці Україна і раніше не вдавалась до гучних євроромантичних актів, якими могли б стати, скажімо, введення візового режиму з Росією або прив'язка гривні до євро (що підірвало б український експорт через його дорожнечу). Європрагматизм - це розгляд усіх питань від-носин з ЄС через призму національних інтересів. Судячи з останніх висловлювань прези-дента і прем'єра, європрагматизм означає пріоритет створення європейської якості життя в Україні перед формальними ознаками зближення ЄС. Сам же український народ є досить європрагматичним - що засвідчило останнє соцопитування, коли більшість висловилася за входження до ЄС тільки за умови, якщо не буде введення візового режиму з Росією. Для євроромантика, скажімо, в економіці існування ПДВ в Україні обумовлюється тим, що цей податок є обов'язковим в ЄС. Європрагматик може вирішити, якщо стягування ПДВ у наших умовах надто важке, є сенс замінити його більш простим для адміністрування по-датком, не оглядаючись на Європу.

Вступ України до ЄС обмежив би її самостійність у питанні ПДВ (останній має бути не менше 15%) й акцизів, а в перспективі, можливо, і інших податків, через те, що проект Конституції ЄС припускає податкову гармонізацію взагалі. У наших умовах вступ до ЄС, призвів би до знищення значної частини наукомісткої промисловості і закріплення за Україною статусу металургійно-аграрної держави, при цьому довелося б піти і на продаж сільгоспугідь іноземцям. Для пересічних громадян це означало б зростання цін на бензин у зв'язку із зростанням акцизів, а також на ліки (у зв'язку зі скасуванням пільг з ПДВ).

Відповідно до соцопитувань, більшість громадян країн-новачків Євросоюзу схвалюють участь їхніх країн у ЄС, а Європарламент і Еврокоміся мають в 1,5 рази більшу довіру, ніж національні парламенти й уряди. Однак рівень еврооптимізму неоднаковий (менший -у Латвії, Естонії, Польщі,Чехії). Реально ж оцінити ступінь захоплення нових європейців новим статусом можна буде за результатами виборів до Європарламенту у середині черв-ня. Поки ж проблеми нових країн ЄС зводяться до наступного:

1)другорядність у порівнянні із "старою Європою". Ці держави одержують менші аграрні субсидії, ніж старожили країн ЄС і не мають до 2006 можливості працевлаштуватися в бі-льшості старих країн союзу (двері відкриті лише для Англії, Ірландії і Швеції). Життєвий рівень лишається порівняно низьким. Лише Словенія має ВВП на душу населення таке ж, як у найбідніших країн ЄС - Греції і Португалії. В інших центральноєвропейських країнах він у 1,5-2 рази нижчий (а в України відповідно в 2-3 нижче, ніж у центральноєвропейців). І досягти загальноєвропейського рівня видається можливим лише у віддаленому майбут-ньому - в Чехії його планують досягти лише в 2040-му через невисокі темпи розвитку. За-раз вони у всіх країнах суттєво менші, ніж в Україні - лише в Литві і Латвії - вони вище 5%, тоді як в інших від 1,9% до 4,7%. Отже, сам фактор зближення з ЄС не став для біль-шості значним стимулом для зростання, і навряд чи таким фактором стане входження до Союзу. Так в Угорщині прогнозують зростання ВВП у найближчі роки з 2,9% до 4-5%

2)Зростання цін на більшість товарів у зв'язку із зміною ПДВ і акцизів, однак це і відда-лено не можна співставити із шоковою терапією початку 90-х.

3)Втрата національного суверенітету, але це поки що не усвідомлюється європейцями, оскільки вони подавали заявку в один союз - із широким правом вето і без координації зо-внішньої політики. Але Євроконституція, яку вирогідно незабаром приймуть, припускає поширення голосування кваліфікованою більшістю і помітну централізацію зовнішньої політики, зокрема введення посади міністра закордонних справ ЄС.

Чому сумує Андрухович за Європою? Його тези й аргументи на користь суму?

Андрухович ностальгує за тим періодом, коли Галичина була частиною різноплемінного європейського простору, об'єднаного Австро-Угорщиною. "Подумати тільки - були й такі часи, коли моє місто належало до єдино-го державного утворення не з Тамбовом і Ташкентом, а з Венецією та Вієнною! А для того, щоби зійти з потяга у Кракові, Празі, Зальцбурзі чи Трієсті, потрібен був би тільки квиток на означений потяг".

На думку Андруховича, з розширенням ЄС Україна лишається в буферній зоні "такій сірій території між Росією і Заходом, єдине призначення якої - не заважати їхньому, тобто Росії і Заходу, партнерству". Причина цього полягає як у нерозумінні з боку ЄС, так і недоліки українського суспільства і влади. "Це правда, що в нашій країні ми всі небезпечно заражені. Заражені фа-тальною політикою, що так самогубно і вперто проводить наше керівництво, заражені бідністю, дурістю, пасивністю, невір'ям. До того ж заражені Росією".

Андрухович не давав цілісного визначення Центральній Європі, а лише якось обмовився, що для нього Центральна Європа - це не тільки Польща, Угорщина, Галичина, але й Дон-бас... та Чечня. Згадка про Чечню в даному контексті виглядає дещо анекдотично - якщо порівняємо центрально-європейську культуру в центрі якої індивід, і ваххабістську куль-туру опору Ічкерії, квінтесенція якої в піснях Тимура Муцураєва про щастя вмирати за іслам, звільненні Єрусалима та й усього світу від іновірців: "Мир, содрогнись, настал твой час! Мы все с пути сметем преграды. Мир, содрогнись, идут на вас Аллаха грозные отря-ды!".

Таким чином для Андруховича критерій центральноєвропейськості полягає не в географії, а в насильницькій, з погляду автора, перебудові в складі чи сфері впливу СРСР-Росії.

Що таке центрально-європейська ідентичність - міф чи реальність? Чому галичани у 1848 році були на боці Габсбургів? Як інші народи Австро-Угорщини її згадують?

Критеріїв щодо кордонів центральноєвропейськості немає. Хоча найчастіше під ЦЄ розу-міється простір між Росією (чи СНД), з одного боку, і Німеччиною, Австрією, Італією, з іншого, причому питання про ступінь включення туди балканських держав вирішується по-різному. Спочатку це питання поставив на початку 1915-го року, у розпал 1-ої світової, німецький геополітик Науман, маючи на увазі під ЦЄ тісну інтеграцію Німеччини і її мо-лодших партнерів (Австро-Угорщині й Італії) з додаванням територій на Сході, які вда-сться захопити в ході війни. Цікаво, що в повоєнний час, коли більшість держав були не-залежними, це поняття рідко використовувалося, вчені проводили симпозіуми, називаючи регіон Східною Європою, а відродилося воно в часи холодної війни. Поняття ЦЄ в першу чергу застосовувалось емігрантами-дисидентами з цих країн (наприклад, знаменита стаття чеського письменника Мілана Кундери Трагедія Центральної Європи (1984) і використан-ня цього терміну покликане було, насамперед, відокремити регіон від СРСР, що однозна-чно належав до Східної Європи. Що ж стосується розходжень між ЦЄ і Західною Євро-пою, то вони в основному зводилися до статусу - залежної ЦЄ і незалежної, демократич-ної - ЗЄ. У плані ж культури для Кундери розходжень немає - культура ЦЄ - це "серце єв-ропейської культури, її найбільш живе джерело". Що ж стосується чогось специфічно центрально-європейського, відмінного від західноєвропейського, то тут чітких дефініцій не було, за винятком констатації меншої розвиненості демократичних державних інститу-тів і цивільного суспільства. (Отже, з ліквідацією недорозвинутості зникнуть і розходжен-ня). А от більш цікаве визначення знаменитого угорського есеїста Дьордя Конрада, якого до речі згадує в своєму есе Андрухович: "центральноєвропеєць не хотів би бачити свою країну як сферу впливу інтересів будь-якої великої нації. Центральноєвропеєць бажає на-лежати до вільного, добровільного об'єднання нечисленних, сусідніх народів, що живуть у Дунайському басейні упереміш один з одним. Центральноєвропейське співтовариство має право на існування під сонцем...". Судячи з цього, з визначення ЦЄ виключалася Польща, а сам регіон зводився до римейку Австро-Угорщини. Однак дане висловлення Конрада опубліковано наприкінці 1988-го року, коли в соціалістичній Угорщині все ж таки прямо говорити про приналежність ЦЄ до кола ЄС і НАТО було неможливо, треба було заспоко-їти пильність Москви міркуваннями про особливе співтовариство, яке б об'єктивно було буферною зоною.

Насправді реальність Центрально-Європейської ідентичності завжди виглядала примарно. Поєднуючи багато народів регіону, Австро-Угорщина не вирішила національних проблем абсолютної більшості народів. Там були державотворчі (німці й угорці) народи та інші нації. Зрозуміло, не можна малювати цю країну тільки чорною фарбою. Для українців Га-личини перебування в складі Габсбурзької монархії було більш сприятливим, ніж перебу-вання в міжвоєнній Польщі та в СРСР. Те, що під час революції 48-го галичани, як і зака-рпатці, стали на бік Габсбургів, а не бунтівних поляків та угорців закономірно, тому що для них був більш безпосереднім і відчутним гніт польських і угорських землевласників, ніж віденської німецької бюрократії. Тут велика аналогія із суверенізацією радянських Грузії і Молдови, коли абхази, осетини і придністровці шукали захисту в Москві проти Тбілісі і Кишинева. Однак незважаючи всі демократичні свободи, українці у своїй масі були одними з найбідніших жителів імперії, що яскраво відбито в прозі Стефаника, Мар-товича, Черемшини. Можна багато говорити про демократичність Австро-Угорщини у порівнянні із самодержавною Росією (хоча треба зауважити, що загальне виборче право було надане тільки австрійській половині імперії), однак фактом (під час першої світової війни), що жодна держава не могла й віддалено зрівнятися з нею за кількістю своїх підда-них, які воювали проти неї (чехословацькі і югославські легіони в складі Антанти), а в ли-стопаді 1918-го не було помітного як народного, так і національно-елітного (серед чехів, хорватів, поляків і інших недержавних націй імперії) руху за збереження єдиної держави на новій основі.

У міжвоєний період центральноєвропейські країни не створили й подоби якоїсь цілісності, навпаки, вони виступали винятково як молодші партнери великих держав, змінювали орі-єнтацію в залежності від співвідношення сил і внесли свій внесок у розв'язання другої сві-тової - участь Польщі й Угорщини в розділі Чехословакии в 1938-39 і Словаччині у війні Гітлера з Польщею в 39-м. При цьому не робилося жодних спроб створити і наднаціона-льну центральноєвропейську спільноту в рамках багатонаціональних держав, що виникли на руїнах імперій. Так, Польща була державою трьох народів, але українці і білоруси були просто об'єктом ополячення. У Чехословаччині - найбільш демократичній країні регіону - словаки були незадоволені відсутністю федералізації, а німці (22% населення) ставленням до них як до "гостей" і конструюванням ідентичності нової нації на антинімецькій основі. Усе це полегшило фашистизацію німецької меншості і розпад країни.

Після II світової війни народи ЦЄ здебільшого неприязно ставились до нав'язаного їй СРСР як соціалістичного устрою економіки, так і участі у військовому союзі, що проти-стоїть Західній Європі і США. Загальним завданням народів стало звільнення від радянсь-кого впливу, що однак розглядався не стільки як радянський, скільки як російський - так у згаданому есе Кундери поневолювачем народів регіону виглядає саме Росія, а не СРСР, що викликало полеміку з ним Йосипа Бродського, який підкреслював, що комунізм був вигаданий на Заході і його розповсюдження в Росії спричинило опір у вигляді громадян-ської війни, а народи ЦЄ не вдалися до такого опору. Однак чи була наявність загальних завдань і антиросійські настрої достатньою основою для стійкої регіональної ідентичнос-ті? Історія регіону після "оксамитових революцій" дає, на мій погляд, негативну відповідь. Країни регіону не прагнули організувати себе в особливу міждержавну структуру, а кину-лися в ЄС і НАТО. Економічною передумовою такого прагнення було те, що ресурс для модернізації свого народного господарства вони могли одержати не один у одного, а тіль-ки на Заході. Усі відомі політичні й економічні форми взаємодії держав регіону - Вишег-радська трійка/четвірка (Польща, Угорщина, Чехословакия, а потім- Чехія і Словаччина), центральноєвропейська асоціація вільної торгівлі (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Румунія, Болгарія) мали своєю метою лише полегшити вступ до ЄС. При цьому торговельний оборот між країнами регіону на початку 90-х різко впав та й зараз не відно-вився до рівня СЭВ, а переговори про входження до ЄС усі вели поодинці, і синхронність їхнього прийняття до ЄС - результат волі Брюсселя, а не кандидатів, які у середині 90-х навпаки, виявили змагальність у цьому питанні.

Зараз багато країн регіону (виняток Польща) виявляє помітний інтерес до свого Австро-Угорського минулого. Якщо у повоєнний час ці країни будували свою ідентичність, від-штовхуючись від цього минулого, то зараз відштовхуються від соціалістичного періоду, а австро-угорський період розглядають досить спокійно, навіть з ностальгічними нотками. Ця тенденція намітилася серед дисидентів ще з радянських часів, коли дехто вважав, що існування Австро-Угорщини було б гарантією нерозповсюдження радянського впливу. Однак міркування про можливість деякої реставрації Австро-Угорщини, як у Костя Бон-даренка в "Дзеркалі тижня" у 2000-му, просто маячня. Уся концепція Бондаренка заснова-на на абсолютно безглуздому постулаті, що нібито країни Центральної Європи не праг-нуть ні до Росії, ні до ЄС, а мріють про якесь окреме утворення. Навпаки ЄС сприймаєть-ся колишніми народами Австро-Угорщини, як значно поліпшений варіант даної держави. І поки що немає тенденцій, які б говорили про можливість утворення центральноєвропей-цями в рамках ЄС будь-якої окремої більш-менш інтегрованої структури типу того ж Бе-нілюксу. У майбутньому перспективі інституціонализації співробітництва центральноєв-ропейців буде перешкоджати економічна несамостійність - багато ключових підприємств належать іноземному капіталу, в Угорщині його частка в економіці становить близько 2/3.

Так де закінчується Європа на Сході - на кордоні романо-германського чи світу на ко-рдоні католицько-протестантського, чи на польсько-українському? Належить Україна до Центральної Європи чи до російсько-православного світу

Питання про кордони Європи в різні часи вирішувалося по-різному. Знаменитий австрій-ський канцлер XIX століття Меттерніх казав, що Європа починається за околицею Відня, заперечуючи європейськість більшої частини своєї імперії. З іншого боку, приналежність до Європи Великобританії, заперечувалася як діячами панєвропейського руху 20-30-х ро-ків минулого століття, так і Де Голлем, який, до речі, не раз говорив про Європу від Атла-нтики до Уралу (не маючи на увазі ні розподіл Росії по Уралу, ні її участь у ЄС, а ство-рення єдиних механізмів безпеки на континенті). Твердження Хантингтона про те, що Єв-ропа цивілізаційно розподілена між протестантськи-католицьким і православним світом (і кордон, зокрема, проходить по Західній Україні) не виглядає зараз переконливим особли-во на тлі майже повсюдного занепаду релігійності. Участь у ЄС православної Греції ство-рює союз у куди менше проблем, ніж відособленість Англії, а в деяких речах і скандинав-ських країн. Православні румуни і болгари зараз є більшими єврооптимістами, ніж поляки і чехи. А традиційно європейські нації Норвегія і Швейцарія до ЄС не прагнуть. Прониза-на мафіозністю політична культура південної Італії багато в чому ближче до політичної культури України і Росії, ніж до Німеччини. А визнання ж кандидатства Туреччини озна-чає, що європейський кордон може досягти рубежів Іраку і Сирії. І хоча проти розширен-ня ЄС на Туреччину і на Західні Балкани висловлюються багато авторитетних політиків, офіційною доктриною ЄС, підтвердженою у проекті Конституції, є визнання права на вступ кожної держави, що розташована в географічних межах Європи.

Питання про належність України до російського світу чи до ЦЄ неоднозначне. Галичина за світосприйняттям її мешканців однозначно належить до ЦЄ, але у багатьох мешканців інших територій переважає російська ідентичність - про це свідчить і зафіксована соцопи-туваннями підтримка більшістю мешканців цих регіонів різних інтеграційних ідей - слов"янський союз, ЄЕП та ін., і те що їх ставлення до росіян значно краще, ніж до наро-дів ЦЄ і, передусім, те, що вони не сприймають перебування у складі російській імперії як колоніальне минуле. Але цей переважний прошарок суспільства виявляяє себе пасивним у захисті своєї російсько-культурної ідентичності перед ствердженням європейської іденти-чності з боку еліти. Еліта незрівнянно більш проєвропейська ніж народні маси (для бага-тьох з них Європа та Америка це батьки, а Росія колишній чоловік з яким не хочемо жити - висловлювання Олексанлра Чалого), при чому проєвропейська налаштованість еліти не-значною мірою залежить від регіонального чи конфесійного походження її представників. Якщо вважати, що ідентичність не є величиною постійною то можна припустити, що її можна змінити. До речі, про це свідчить досвід квазідержави УРСР, існування якої сприя-ло формуванню більшої окремішності українців від росіян і спокійному переходу до неза-лежності у 1991р.

Але якщо можна добитися більшої зацікавленості нації у зближенні з Європою, навряд чи можна сформувати таку антиросійську ідентичність, як у центральноєвропейців. Але крім симпатій і антипатій до Росії та ЄС існують ще два суттєвих фактори. Перший - політична культура, яка і в проєвропейській Галичині є ближчою до Росії, ніж до Європі. Справа не тільки в наочній нерозвиненості демократії та громадянського суспільства, - українці вну-трішньо менш схильні до парламентаризму, ніж європейці. Незмінно соцопитування свід-чать, що люди більше довіряють президенту та уряду, ніж парламенту, в європейських країнах також незмінно парламент має більшу довіру, ніж уряди. Другий фактор - більші масштаби України за територією і населенням і наявність в ній амбіційних фінансово-промислових груп (олігархій), яких немає в ЦЄ. Для них кінець кінцем може бути просто нецікавим і невигідним сучасний вариіант центральноєвропейскої ідеї, який реально поля-гає в здачі власного суверенітету ЄС і відмові від самостійних масштабних політичних проектів. З іншого боку бажання здійснювати такі проекти заважатиме олігархам спрямо-вувати Україну на роль молодшого партнера Росії.

Нова Європа - це бастіон Америки проти старої Європи? Чи правда що американські військові бази незабаром перебазуються в нову Європу?

Європейсько-американські протиріччя більшою мірою перебільшуються. Реальність поля-гає в тому, що для багатьох староєвропейских держав наявність американських військ на континенті гарний засіб заощаджувати на військових витратах, які скрізь у Європі заби-рають менший відсоток ВВП, ніж у США. У той же час Німеччина, Франція і ряд інших країн старої Європи виступають за велику оборонну самостійність ЄС - тоді як новачки, для яких головною загрозою залишається Росія, схильні підтримувати США, як найбільш могутню противагу їй, країну якій вони вдячні за найбільш послідовну антирадянську лі-нію в холодній війні. Для американців "нова Європа" засіб зміцнити вплив на континенті, при цьому можливо з урахування старих геополітичних концепцій, наприклад Макіндера, про протиборство народів суші і моря. У цій концепції США - народ моря, а головний ло-комотив ЄС - Франція і Німеччина- народи суші. Включення європейських країн у фран-ко-германську оборонну орбіту виглядає надмірним посиленням суші. Іракська криза, де практично всі новачки ЄС підтримали США, показує, що розширення Союзу може пере-шкоджати планам інтеграції його зовнішньої політики. Саме тоді говорили про Польщу як про "троянського коня" США. Однак для того, щоб стати опертям американської політики в Європі, центральній Європі може не вистачити економічної самостійності - залежність від європейського капіталу і ринків там набагато більша, ніж від американського. Що ж стосується баз, то розмови про їхнє перенесення, наприклад у Польщу й інші країни ЦЄ, ведуться давно, але практичних кроків поки що не зроблено. Це жодним чином не виклю-чається в майбутньому, та все ж таке перенесення було б не дуже лояльним до західних союзників США, оскільки довелося б закрити бази, і це позбавило б роботи багатьох єв-ропейців, зайнятих на обслуговуванні їхньої інфраструктури.


Программа "Наголос"

Программа выходит на УТ-1.
Ведущий - Михаил Погребинский, директор Киевского Центра политических исследований и конфликтологии.







"Наголос" 15.10.2004: Про останні соціологічні дані - [15.10.2004]



"Наголос" 08.10.04: "Передвиборні стратегії команд основних кандидатів на виборах президента України - В.Ющенка, В.Януковича, П.Симоненка, О.Мороза" - [08.10.2004]



Наголос 23.08.04: Чи є зовнішньополітичний вплив на вибори Президента України - [23.08.2004]



Наголос 16.08.04: Програми кандидатів у Президенти - [16.08.2004]



Місце кандидатів в Президенти України, рейтинги яких складають не більше 1%, у передвиборчих перегонах і мотиви їх висування - [26.07.2004]



Сучасний український футбол - [05.07.2004]



Що таке центрально-європейська ідентичність і чи належить Україна цивілізаційно до Центральної Європи - [08.06.2004]



Трипільська культура в історичній спадщині України - [24.05.2004]



Сучасна українська література - [09.04.2004]



Традиційні цінності і виклики сучасності - [29.03.2004]



Рівноправність жінок і чоловіків в Україні: чи потрібно вводити 20% представницьку квоту для жінок у Верховній Раді - [22.03.2004]



Що таке суспільна мораль і чи потрібно її захищати - [15.03.2004]



Виклад дискусії навколо програми "Наголос" (Перший національний), яка відбулася у "Телекритиці" 19 січня - [19.01.2004]



Проблемы взаимоотношений Украины и ЕС - [18.11.2003]



Демографические проблемы Украины в программе Михаила Погребинского "Наголос". - [10.11.2003]



Мир после войны в Ираке - [06.06.2003]



Возможно ли нахождение компромисса по вопросу проведения политической реформы между различными политическими силами - 2 часть - [28.05.2003]



Возможно ли нахождение компромисса по вопросу проведения политической реформы между различными политическими силами - [20.05.2003]



Реформа местного самоуправления - [13.05.2003]



Должна ли политическая реформа быть осуществлена путем внесения изменений в Конституцию, или для этого достаточно принятия ряда законов? - [06.05.2003]















Copyright © 2002-2012 Киевский центр политических исследований и конфликтологии
Copyright © 2002-2012 Центр эффективной политики

При использовании материалов сайта ссылка на источник обязательна.






bigmir)net TOP 100