Перейти на главную страницу





главная страница | наши сотрудники | фотобанк | контакт
 



  Цели и задачи Центра  
  Текущий комментарий  
  Тема  
  Автор дня  
  Социология и политика  

  Аналитика  
  Социологические исследования  
  Публикации и интервью  
  Новости  


Як готувався "Київський лист"


12.10.98

("Сучаснiсть", 1999 N 1)

Лист протесту проти політичних переслідувань, складений у Києві та відправлений до державних керівників на початку 1968 року, був одним з найбільш масових правозахисних виступів 60-70-х років. Йому віддають належне в літературі про дисидентський рух, де він звичайно згадується як "київський лист". Тим не менш досі не оприлюднено фактів, пов’язаних з його історією. Більше того: я гадаю, що історія його написання залишилася невідомою навіть для "фахівців" з КДБ, - про це я ще розповім.

Моя доля склалася таким чином, що я, не приймаючи активної участі у правозахисній діяльності, мав дружні стосунки з багатьма правозахисниками, як у Києві, так і в Москві, і завдяки цьому стояв біля самих витоків написання цього листа. Постараюся згадати, що мені відомо з його історії, хоч цьому заважатиме моя навпрочуд погана пам’ять. Так що заздалегідь попереджаю, що в деталях розповіді можуть бути неточності й помилки.

Розповідь треба почати з опису загальної атмосфери, яка панувала в ті роки. Атмосфери, водночас і страшної, й чудової. Страшної - з відомих причин: переслідування інакодумців, свавілля репресивних органів. Чудової - бо це була атмосфера співпраці й солідарності з прекрасними й мужніми людьми.

Я повернувся на Україну після 15-річної відсутності з Москви, скінчивши аспірантуру з математичної логіки. Це була весна 1965 року, через півроку після зсунення Хрущова. Скінчився короткий період "відлиги". Через кілька місяців пройшла перша група арештів: в Москві - Синявський і Даніель, в Україні - біля 20 чоловік, в тому числі Іван Світличний. Часто буваючи в цей час у Москві, я мав змогу порівняти тамтешню атмосферу з київською. В одному відношенні вона була не на користь Києва: якщо в Москві ці події хвилювали широкі кола інтелігенції, обговорювалися в кожному інтелігентному домі, то в Києві майже ніхто, за межами вузького кола гуманітарної еліти, навіть не знав про сам факт арештів. Зате не могла не приваблювати особливість саме цієї гуманітарної еліти: її вболівання за національну культуру, народні звичаї, мову; нічого подібного не могло бути в Москві, де ці проблеми не мали актуальності. Я пригадую, як зворушливо виглядали гуцульські килими в міських квартирах, рушники на стінах, вишиті сорочки, народні пісні, просто вживання української мови, що було в той час таким беззахисним викликом. Пригадую колядування на Різдво, учасників якого хапали й кидали в міліцейські "воронки".

Пройшли 1966 і 1967 роки. Продовжувалися арешти в Москві й в Україні, причому в Україні переслідування були найбільш жорстокі й на перший погляд немотивовані; на відміну від Москви, тут хапали не за конкретні виступи, а, так би мовити, превентивно: небезпечного вбачали в кожному, хто виділявся, занадто сильно цікавлячись питаннями культури та мови. І одночасно поширювався спротив. Нагадаю один з відомих його виявів - виступ Івана Дзюби й викликану ним маніфестацію в кінотеатрі "Україна" 4 вересня 1965 року. Найбільш поширеною формою опору стали листи протесту. Почалася свого роду "ланцюгова реакція". Відповіддю на кожний арешт ставали листи з протестом проти нього, на кожний суд - оприлюднення його матеріалів; влада відповідала арештом авторів та публікаторів - і все починалося за новим колом. Небувалих розмірів починає досягати самвидав. Найбільш актуальними в ньому стають саме матеріали про поточні репресії. Водночас він досягає промислового розмаху. Друкуються вітчизняні й зарубіжні публіцистичні та історичні матеріали (наприклад, роботи Сахарова), а також художня література (романи Солженіцина, Максимова, "1984" Орвела та багато іншого). Для друкування таких обсягів тексту створюються свого роду підпільні друкувальні цехи: наймаються друкарки, що друкують багато (до 10) копій на цигарковому папері; книги переплітаються, при чому для зручності читання листи цигаркового паперу з текстом перекладаються чистими; замовнику книга коштувала не так і багато. Сказане стосується головним чином Москви; за моїми спостереженнями, власне українські матеріали не набули такого поширення. Але московський самвидав, в своїй головній частині, перш за все відносно поточних репресій, добре поширювався в Києві. Мені доводилося обмінюватися ним з деякими людьми, серед яких назву Івана Світличного та Леоніда Плюща, і я не мав сумніву, що ці люди мають добрі зв’язки з загальносоюзними поширювачами самвидаву, та й "тамвидаву" теж. Так серед інших книг я брав у Світличного "Технологию власти" Авторханова - одну з найбільш крамольних на той час книжок, видану десь на Заході. З іншого боку, зв’язок українських правозахисників з московськими давав змогу поширювати відомості про політичні переслідування в Украіні на весь Союз і далі на Захід. Українські матеріали перекладалися в Москві й далі надходили у загальну мережу розповсюдження. Особливо систематичний характер це набуло з 1968 року, коли почав виходити самвидавський місячник "Хроника текущих событий" з підзаголовком "Год прав человека в СССР". Це видання, що характеризувалося максимальною повнотою, точністю й достовірністю інформації, стало енциклопедією й візитною карткою правозахисного руху. Якої самовідданості й чесності воно вимагало від своїх учасників, як свідчило про солідарність людей різних національностей, культур і поглядів, об’єднаних ідеєю спротиву тоталітарній системі! Українська тематика займала значне місце у "Хроніці".

Видання "Хроніки" свідчило й про те, що правозахисний рух у Союзі досить добре координувався. Як не дивно це видається, але для досить широкого кола людей у той час не були таємницею й імена його координаторів. Чому їх не заарештовувало КДБ? Важко відповісти. Можливо, його в той час більше влаштовувала ситуація, коли лідери відомі і можна відстережувати зв’язки. І самі правозахисники знали, що їхні лідери "під ковпаком", але продовжували спільну працю, сподіваючись якось перехитрувати КДБ. Така була дивна гра. Одним з визнаних правозахисних лідерів був Петро Якір, син репресованого командарма, також з дитинства відсидівший у таборах як "син ворога народу". Під час навчання в Москві мені пощастило познайомитися з ним. Бував я у нього й під час поїздок до Москви у 1965-68 роках, обговорюючи події, пов’язані з політичними репресіями. Саме до Якіра стікалася тоді інформація про правозахисні акції, зокрема листи протесту; люди не мали сумніву, що це - найбільш надійний спосіб розповсюдити її по країні й передати на Захід. Було відомо, що й підготовка багатьох акцій та листів обговорювалася й проводилася у взаємодії з колом Якіра. Наскільки мені відомо, люди, близькі до цього кола, спілкувалися й з київськими правозахисниками, зокрема з питань організації листів протесту.

На кінець 1967 року написання листів протесту стає традиційною формою реакції на свавілля влади. Хоча воно не давало безпосередніх наслідків, а часто призводило до нових репресій, воно дарувало суспільству почуття солідарності й надії, пов’язані з посиленням спротиву. Складалася ситуація, коли для значної частини суспільно свідомих людей підпис хоча б під одним таким листом виглядав як моральний обов’язок. Цей рух, розпочавшись у Москві, перш за все охопив її, менш - Ленінград, а потім поширився на республіки, чільне місце серед яких зайняла Україна.

Наприкінці осені чи на початку зими 1967 року (десь у листопаді-грудні) у Києві зібралася група людей, яка вирішила підготувати такий лист протесту - перш за все для того, щоб привернути увагу країни та світу до репресій в Україні. Це були Іван Світличний та Іван Дзюба, подружжя фізиків Юрій Цехмістренко та Ірина Заславська, кібернетик Віктор Боднарчук. Мені також пощастило приймати участь у цих обговореннях. Серед людей, яких я назвав, троє не дожили до цих днів - Світличний, Цехмістренко та Заславська. Хотілося б згадати їх добрим словом. Справді, які це були світлі люди! Ім’я Івана Світличного на сьогодні досить відоме, хоча його творча спадщина, видана мізерним накладом, на жаль, становить раритет. Та тим, хто не знав його, важко уявити, яку атмосферу доброзичливості, довір’я й разом з тим безстрашності створював навколо себе цей чоловік. В описаному колі були люди, що більш привертали увагу якимись конкретними вчинками, але, гадаю, навряд чи можна назвати когось, хто користувався б таким незаперечним моральним авторитетом. Я часто повертаюся до думки: як не вистачає нам Івана сьогодні! Подружжя Цехмістренків, людей яскравих, з широким колом інтересів, мало рідкий хист до поєднання людей. Їхня невелика квартира на краю Голосіївського лісу стала місцем постійних зустрічей "фізиків" (тобто представників природничих і точних наук) і "ліриків" (художників та літераторів), де бурхливо обговорювалися мистецькі та громадські питання. Але повернемося до теми.

Обговорення самого тексту листа зайняло кілька вечорів. Як мені зараз видається, головними його авторами були Дзюба та Світличний (а може, один з них). В листі засуджувалися політичні репресії в Україні 1965-67 роки, з особливим наголосом на процес Чорновола у листопаді 1967 року у Львові. Вони розглядалися у зв’язку з загальносоюзними репресіями й потугами до відродження сталінізму, заявлялося про солідарність з московськими правозахисниками.

Десь на початку 1968 року почався збір підписів. У цьому процесі я не брав безпосередньої участі - мої знайомства в Києві були досить обмежені і практично не включали тих, кого можна було прилучити до підписання. Головними організаторами збору підписів були названі п’ятеро людей: Юрій та Ірина - головним чином серед фізиків, взагалі вчених природничого напрямку та "технарів", Віктор - серед математиків, два Івани - серед письменників та художників. Звичайно, такого формального поділу не було; пригадую, як одного разу Цехмістренки й Боднарчук збирали підписи в Будинку письменників після вечора, присвяченого річниці коліївщини. Але як правило кожний збирав підписи у близькому для себе колі. Я мав змогу слідкувати за тим, як йде збір підписів серед вчених, спілкуючися з подружжям Цехмістренків та з Боднарчуком, з якими близько приятелював. Пам’ятаю, як старанно вони шукали кандидатури майбутніх "підписантів", з яким тріумфом повідомлювалося про кожний новий підпис, особливо людини, що за своїм статусом мала офіційний авторитет, - відомого вченого, письменника, діяча культури. Практично всі підписи вчених (а також і деякі інші) зібрали безпосередньо Юрій, Ірина та Віктор, спілкуючись з кожним "підписантом". Наскільки я знаю, Світличний та Дзюба організували збір підписів іншим способом; так, здається, підписні листи лежали просто у Спілці письменників, підписування проходило після різних зборів, в тому числі, якщо не помиляюся, на будівництві Чорнобильської АЕС. Збір підписів тривав приблизно до березня 1968 року. Додам кілька слів про психологічний стан організаторів, перш за все найбільш близьких до мене Юрія, Ірини та Віктора. Я охарактеризував би його як свого рода ейфорію. Їхній ентузіазм поєднувалася з розумінням взятого на себе ризику, розумінням того, що від влади можна чекати як завгодно жорсткої реакції. Мені видається, однак, що це була швидше емоційна готовність і вони навряд чи встигли продумати тактику поведінки при неминучому безпосередньому зіткненні з владою; цю тактику їм довелося виробляти вже "в бойових умовах". Гадаю, що Світличний та Дзюба, за плечима яких уже був відповідний досвід, були до цього більш готові.

(Тут варто нагадати деякі відомості про сам лист. Його підписали 139 чоловік. Першим стояв підпис Сергія Параджанова - він не приймав участі у складанні, але настояв на тому, що має бути першим. Серед підписавших були письменники В. Нєкрасов, В. Стус, Г. Кочур, В. Шевчук, Л. Костенко, Б. Антоненко-Давидович, художники І. Марчук, А. Горська, В. Зарецький, Г. Севрук, авторитетні вчені, в тому числі математики професори Ю. Березанський та А. Скороход; тут названо далеко не всі імена відомих людей. Підписи організаторів Цехмістренка, Боднарчука, Заславської, Світличного та Дзюби стояли відповідно на 3, 5, 6, 9 та 11-му місцях. Якщо не помиляюся, за числом підписів цей лист посідає перше місце серед всіх листів протесту 1965-68-х років. За дослідженням Л. Алексєєвої "История инакомыслия в СССР", завдяки йому Україна дала 19% підписів, зібраних під час цієї "підписної кампанії".)

Листа з підписами було передано до "адресатів" у квітні 1968 року. Мені також довелося приймати у цьому участь. Для цього Ірина Заславська та я поїхали до Москви. Вона віднесла оригінал листа з підписами до прийомної ЦК, де залишила для відповіді свою домашню адресу. А я відніс примірник Петру Якіру.

Реакції влади не прийшлося довго чекати. Вже в кінці квітня в установах почалися проробки "підписантів" (як саме, скажу трохи нижче). Мушу сказати, що значна частина "наукової групи" виявилася неготовою до такого розвитку подій. Запанувала деяка розгубленість. Під час взаємних обговорень ряд підписавших особливе значення надавав питанню про перспективу передачі тексту на Захід - на той час у масовій свідомості був сильний комплекс "відштовхування від Заходу", за яким можна критикувати свою владу, але ніяким чином не переносити цю критику за кордон, щоб "не ганьбити батьківщину"; цей комплекс вміло використовували влада та КДБ. В квітні ми мали підстави вважати, що листа ще не передано на Захід і влада хоче запобігти саме цьому; якщо це не вдасться, тоді й розпочнуться серйозні репресії. Принаймні так оцінювало ситуацію оточення Цехмістренків. В цих умовах ряд підписавших настояв на тому, щоб затримати широке розповсюдення листа й передачу його на Захід. Не можу згадати, чи було це рішення "підписантів"-науковців узгождене зі Світличним та Дзюбою. Розумію, що з сьогоднішніх позицій воно виглядає не зовсім принциповим; гадаю, що так воно виглядало й за тодішніми московськими нормами, помітно розвиненими порівняно з нашими, але в наших умовах такого враження не було. Так чи інакше, мене, як людину, пов’язану з московськими колами, попросили це залагодидити. Приблизно в кінці травня я зустрівся у Москві з Павлом Литвіновим, досить відомим дисидентським лідером з кола Якіра, і передав йому наше прохання. Литвінов повідомив мене, що наш лист ще не пішов ні в самвидав, ні на Захід, і обіцяв деякий час притримати його. Наскільки мені вдалося простежити, він дотримався цієї обіцянки; наш лист було оприлюдно зі значною затримкою, і головна частина партійно-кадрових розборів з підписавшими пройшла до того.

"Робота" з підписавшими посилилася в перші післявідпускні місяці (вересень-жовтень) - можливо, як частина загального "закручування гайок" після придушення "празької весни". Не пам’ятаю, чи було в тому році офіційне втручання КДБ; в усякому разі, якщо й було, то формально дуже слабке. Вирішення цієї проблеми на той час було доручене партійним органам, завдяки чому наголос було зроблено на "каяття", а власне розслідування проводилося непрофесійно; таким чином, було згублено час, і через кілька років, коли за справу взялося КДБ, йому вже було важче встановити хід подій. Виглядало це так. Спочатку "підписантів" викликали до партбюро на місцях роботи, не турбуючися тим, чи є вони членами партії (на той час подібна компетенція партії не ставилася під сумнів), розпитували, хто їм дав листа на підпис, і вимагали каяття. Не беруся сказати, яка частина людей пішла на ці умови. Взагалі, за тим, як це проходило у митців та гуманітаріїв, я безпосередньо не слідкував. А Цехмістренки та Боднарчук у своїй частині взяли відповідальність на себе. Всім, кому вони давали лист на підпис, дозволили на них посилатися. Самі ж відмовилися відповідати на запитання, звідки в них взявся цей лист, посилаючись при цьому на моральні причини; не стали й каятися.

Далі пішла "роздача нагород". В залежності від місцевих умов, репутації та поведінки "провинних" їм могли оголосити догану, виключити з комсомолу чи партії, звільнити з роботи. Як не дивно, але на цьому етапі підписанти-члени партії мали свого роду "привілеї" - їх не зразу звільняли з роботи, а обмежувалися доганою чи виключенням з партії; особливо "небезпечних" звільняли чи виживали з роботи вже пізніше. Нерідко після звільнення довгий час - іноді роками - людині не давали змоги влаштуватися на роботу; і у всякому випадку, як правило, їй назавжди закривався шлях до наукової праці. В багатьох випадках, коли це вважали доцільним, на місці роботи "з виховною метою" проводилося публічне обговорення та засудження. Частіше за все це мало на меті психологічний тиск на людину та її потенційних однодумців у колективі й зводилося до біснування кількох "ідейно витриманих" товаришів, які не жалкували багна й погроз на адресу обговорюваного, а разом з ним всіх цих антирадянщиків. Я побував на такому зібранні на механіко-математичному факультеті Київського університету, коли обговорювали Боднарчука, - страхітливе видовище. Не просто було на такому зберегти лице, але ті, кому це випало, в тому числі й Віктор, на це, як правило, спромоглися. Однак, кампанія з засуждення "підписантів" в 1968 році носила досить поверховий характер. До багатьох з них просто не дійшли руки, звичайно, якщо вони до того не привертали до себе увагу "органів"; в таких випадках проста зміна роботи часто бувала достатнім способом уникнути кари.

Другий етап "розбору" "підписантів" розпочався на початку 1972 року. В Україні цей рік став роком широмасштабної операції КДБ проти всякого інакодумства, перш за все національно забарвленого. Пройшли повальні арешти всіх, до кого у влади були хоча б мінімальні претензії. Правда, самого факту підписання листа протесту для арешту було ще замало, але "підписанти" разом з іншими інакодумцями стали об’єктом пильної уваги та обробки КДБ, який тепер очевидно ставив перед собою кілька задач. По-перше, максимально відслідкувати весь спектр "потенційно небезпечних" та зв’язки між ними; ця, так би мовити, "дослідницька" робота провадилася хоча трохи тупувато, але професійно й скрупульозно. По-друге, мався на увазі "прикладний" результат - в ході "досліджень" отримати максимум інформації, яка могла бути використаною для звинувачення вже заарештованих. По-третє, провести "профілактичну роботу" серед "другого ешелону" інокомислячих, залякавши їх, відбити охоту до дисиденства, а найбільш слабких схилити до співпраці. Природно, що хід "підписної кампанії" 1968 року явно попадав у коло інтересів КДБ. Ці "дослідження" тривали весь 1972 рік і охопили дуже широке коло людей. Наскільки мені відомо, вони не призвели до арештів "піддослідних", але не пройшли для них марно. Тих з них, хто не справдив надій "органів", чекали ті ж наслідки, що й після розборок 1968 року, при чому відлучення від нормального життя, як правило, носило більш систематичний і тривалий характер.

Розповім, як склалася доля декого з організаторів листа.

Доля Івана Світличного достатньо відома. Санкції 1968 року його майже не торкнули, оскільки були для нього, як офіційно визнаного провідного "націоналіста", занадто м’якими; його не можна було ні виключити з партії, до якої він не входив, ні звільнити з роботи, якої давно не мав, ні заборонити друкування, оскільки не друкували й так. Для нього продовжувалося звичне життя свідомого правозахисника - з обшуками час від часу, викликами в КДБ, бесідами, погрозами і т. ін. В 1972 році його було заарештовано. КДБ вважав його одним з найбільш небезпечних супротивників і найбільш ретельно збирав докази проти нього. Хоча нічого скільки-небудь серйозного зібрати не змогли, він отримав максимальний строк з відповідної статті - 7 років позбавлення волі і 5 заслання. Всі ці роки він відсидів, будучи тяжко хворим і перенісши важку операцію. В засланні поруч з ним була його дружина Льоля. До Києва він повернувся, повністю втративши працездатність, і помер після кількох років тяжкої хвороби.

Юрій Цехмістренко та Ірина Заславська в 1968 році втратили роботу за фахом, до якої їм так і не довелось повернутися. Якраз перед відправкою листа Юрій закінчив писати докторську дисертацію з фізики, але тепер про її захист не могло бути й мови. До кінця життя вони обидва працювали в якихось дрібних конторах.

Віктора Боднарчука в 1968 року після згаданої проробки було звільнено з університету, але йому надав притулок у СКБ Інституту кібернетики академік Глушков, який називав його своїм найталановитішим учнем. Арешти 1972 року застали Віктора переїхавшим в Єреван, де він працював в Інституті математичних машин. В перші дні арештів одним з перших був обшук на його квартирі, де знайшли багато самвидава. Через кілька місяців після цього його звільнили з Єреванського інституту (взаємодія братських спецслужб!), і він був змушений повернутися до Києва в обїйми рідних органів, які його, правда, не заарештували, але прийнялися обробляти дуже ретельно. Інститут кібернетики на той час вже не зміг чи не захотів його підтримати. Стан Віктора ускладнювався тим, що він тяжко й постійно хворів, поступово стаючи інвалідом. У зв’язку з цим для нього була неможливовою праця в умовах стандартного службового режиму, який йому не нав’язували в попередні роки. Знайти подібні умови праці з його "вовчим білетом" було практично неможливо, і з того часу він залишається безробітним.

На закінчення трохи детальніше розповім про одного з пересічних "підписантів", а саме про себе. Я опинився серед тих, хто в 1968 році не привернув до себе уваги організаторів проробок. Правда, керівництво Інституту кібернетики, де я працював, знаючи про мій підпис, запропонувало мені "від гріха подалі" звільнитися за власним бажанням. Я це зробив і, набравшись зухвалості, подав документи на конкурс до університету. І - яка неуважність кадрових працівників! - таки пройшов у той самий університет, звідки якраз у цей час виганяли Боднарчука, правда, на інший факультет. Зате в 1972 році недремне око "органів" вже зупинилося на мені - в першу чергу в зв’язку не з цим листом, а з надто широким і небезпечним колом знайомств, - і я опинився серед багатьох-багатьох їхніх "підопічних". Цілий рік з рідкою регулярністю мене викликали для свідчень, що часто переходили в "душеспасінні бесіди". Не віднесу цей рік до найприємніших у своєму житті. Головний спогад, що залишився від нього, - постійна психічна напруга, небезпечна гра, коли знаєш, що кожний хибний крок може дорого коштувати тобі або іншій людині. Нікому не побажаю участі в такій грі. Хочеться вірити, що провів її я не найгіршим чином. Тут необхідно згадати один момент, який значно полегшив мою гру, а разом з тим і мою подальшу участь. Весь час, поки КДБ "працював" зі мною, я підтримував контакти з моїми "колегами", які опинилися в такому ж стані, - з Цехмістренками й особливо тісні з Віктором Боднарчуком. Це дратувало КДБістів, які на той час не лінувалися стежити не тільки за нашими телефонами, але й за пересуванням. (Характерний приклад - слідчий міг сказати: "Ось вчора ви зустрічалися там-то й там-то, при зустрічі обійнялися".) Вони ставили ці зустрічі нам у провину, погрожували, але нічого не могли вдіяти. А ми, звичайно, домовлялися й погоджували свої свідчення. Як я вже казав, Віктор знаходився в значно скрутнішому стані, ніж я, про нього вже було багато відомо. Так він і взяв на себе головну відповідальність, а мені залишилася менш небезпечна роль простачка, який не дуже багато знає. Звичайно, мої слідчі розуміли, що я щось приховую, але, мабуть, не чекали, що це щось суттєве. Серед питань, до яких вони мене повертали, звичайно, були й ті, що стосувалися нашого листа. Але дивна річ. Вони з охотою демонстрували свої знання про те, хто, кому й коли давав його на підпис, але про те, як він готувався й передавався, не мали жодної уяви. Я з полегшенням бачив, що вони й тут явно недооцінювали мою інформованість. Та більше того: про це вони не дуже розпитували й Віктора, та й потім я не чув, щоб розпитували когось іншого, - ніби ці питання їх взагалі не цікавили. Чому так - я не розумів тоді, не можу пояснити й зараз.

Скінчилося досить рутинно. Коли дійшло до "роздачі нагород", КДБ запропонував керівництву факультету кібернетики, де я працював, провести зібрання з моїм засудженням, а мене звільнити. До честі факультету, зібрання було проведено формально, без всякого запалу, було сказано мінімум чергових для такого випадку слів. Деякі колеги намагалися мене захищати з позицій "винен, але заслуговує на полегкість", що не мало жодних перспектив, враховуючи як "установку згори", так і вибрану мною лінію поведінки. Як я потім вирахував, мене планували деякий час потримати без роботи, але я мимоволі їх перехитрував, подавши документи до філії конструкторського бюро, центр і відділ кадрів якого були за межами України й до яких рука київських "органів" не дотяглася. Робота, що полягала в створенні автоматизованої системи для Дарницького вагоноремонтного заводу, була менш цікава й творча, та й гірш оплачувалася, ніж та, до якої я звик. Але, порівнюючи з тим, що зазнала більшість "підписантів", я маю сказати, що відкараскався досить дешево й не можу мати серйозних особистих претензій. Якщо не брати до уваги крайню нервову напругу - мою й моєї дружини - того страшного 1972 року, особливо у першій його половині, коли ми чекали на народження дитини.












Copyright © 2002-2012 Киевский центр политических исследований и конфликтологии
Copyright © 2002-2012 Центр эффективной политики

При использовании материалов сайта ссылка на источник обязательна.






bigmir)net TOP 100