Перейти на главную страницу





главная страница | наши сотрудники | фотобанк | контакт
 



  Цели и задачи Центра  
  Текущий комментарий  
  Тема  
  Автор дня  
  Социология и политика  

  Аналитика  
  Социологические исследования  
  Публикации и интервью  
  Новости  


Лист до редакцiї


31.03.96

("Сучаснiсть", 1996, N 7-8)

Шановний пане Редакторе!

На початку березня ц. р. газета "Вечiрнiй Київ" у двох номерах (вiд 16 та 19 березня) на трьох розворотах пiд рубрикою "Пам'ятi жертв голодомору та репресiй" вмiстила добiрку матерiалiв "Правда про Бабин Яр".

Нагадаю основний змiст цiєї публiкацiї. Розстрiлiв "жидiв" у Бабиному Яру не було. Фашисти зiбрали їх й вивезли у невiдоме мiсце, яке зараз ми маємо вiднайти. Легенду про Бабин Яр як "найбiльшу трагедiю за всю iсторiю жидiвства" вигадано КГБ. Ця легенда має антиукраїнську спрямованiсть, оскiльки активна спiвучасть в убивствах приписано українськiй полiцiї (галицького походження). Серед авторiв та поширювачiв цiєї легенди названо "знаного україножера" Йосифа Шехтмана, "письменника-жида Анатолiя Кузнецова у книжцi "Бабин Яр", скроєнiй на замовлення КГБ", Вiталiя Коротича "в антиукраїнськiй кiнопрограмi" та iн. Насправдi ж у Бабиному Яру "поховано десятки тисяч українських жертв ЧК".

Як громадянин України й українець я не можу залишатися до цiєї публiкацiї байдужим.

З чисто зовнiшньої точки зору вона являє собою, так би сказати, "новий погляд на iсторiю". Її автор Григорiй Мусiєнко начебто демонструє пiдвищену критичнiсть, ставить пiд сумнiв загальновизнанi погляди на iсторiю Другої свiтової вiйни i всупереч їм висовує альтернативну концепцiю (при цьому не вiд власного iменi, а як однодумець i пропагандист кiлькох названих за iменами оригiнальних дослiдникiв). I справдi, чому б вiльному людському розуму не дозволити гру пiд гаслом "Все пiддавай сумнiву"? Ось академiк Морозов на початку столiття заперечував всю писану iсторiю людства, висловив при цьому багато досить оригiнальних думок, i сьогоднi виходять книги, де до них звертаються як до цiкавих курйозiв. Певно до такого роду курйозiв можна було б вiднести й розвiдки пана Мусiєнка, якби вiн пiддавав сумнiву страти християн Нероном чи новгородцiв Iваном Грозним.

Але на сьогоднi i для громадян України, i для всього людства, i перш за все для євреїв Бабин Яр - не просто iсторiя, а незагоєна рана. Рiдко яка з єврейських родин, що проживали до вiйни в Києвi, не залишила своєї частки в Яру. Чи не кожний киянин багато разiв саме вiд них мiг почути про цю бiйню. Тi з людей старшого вiку, хто, як я, жив у окупованому Києвi, добре пам'ятає: про вбивства нам всiм було вiдомо з першого дня, вони пояснювалися як акт помсти за диверсiйнi вибухи у центрi Києва, й нiкому з киян десятирiччями на впадала до голови абсурдна думка заперечувати цi вбивства. Саме вiд виживших киян свiт дiзнався про страшний злочин, i, звичайно, й далi буде вiрити їм, а не дослiдникам з "Вечiрнього Києва".

Все це я написав, звичайно, не для того, щоб переконати пана Мусiєнка, чи редакцiю "Вечiрнього Києва", чи їхнiх прихильникiв. Я хотiв нагадати, яким блюзнiрством, якою зневагою до жертв гiтлерiвського терору має видатися ця публiкацiя тим, чиїх рiдних знищено в Бабиному Яру. Та й не тiльки їм, а усiм тим, у чиєму серцi стучить попiл Бабиного Яру, Освенцима й сотень подiбних мiсць. Сумлiння людства здригнулося вiд цих злочинiв i не може заспокоїтися досi. Вiдомо вислiв одного митця: "Як можна складати музику пiсля Аушвiтцу?" Виявляється, можна не тiльки складати музику. Можна заперечувати й саме знищення людей у тому ж Аушвiтцi (Освенцимi), як це роблять у нас на Українi однодумцi пана Мусiєнка у газетi "За вiльну Україну" у публiкацiї пiд красномовною назвою "Нiяких крематорiїв i газових камер у Освєнцимi не було!" (17.06.95) Поява подiбних публiкацiй неможлива в бiльшостi демократичних країн хоча б тому, що там кримiнальним кодексом заборонено публiчно заперечувати злочини гiтлеризму (про що з гнiвом згадує пан Мусiєнко).

Але навiщо авторам та газетам (тут я хочу включити в розгляд не тiльки "Вечiрнiй Київ", але й iдейно близьку йому "За вiльну Україну") знадобилися подiбнi публiкацiї? Звичайно, газети мотивують їх прагненням до встановлення iсторичної iстини. Яку саме iсторичну iстину вони хочуть прищепити читачам, можна зрозумiти з бiльш широкого контексту, включивши у нього багато iнших публiкацiй у тих же газетах.

Щодо "За вiльну Україну", то достатньо навести з неї кiлька цитат. Спочатку ще з однiєї статтi про Освенцiм: данi про величезнi жертви євреїв названо "вигадкою... "богообраного народу", який за допомогою цiєї афери забезпечив собi мiльоннi репарацiї за "злочини нацистiв"". (10.08.95) В iнших статтях бiльш загальнi висновки: "Жиди... не є створювачами багатств, якими володiють. Вiйни й революцiї, фiнансово-економiчна вампiрiя - найпопулярнiшi юдо-сiонiстськi засоби грабунку народiв." (4.11.95) "Країни Європи, ознайомившись з людоненависницьким вченням Талмуду, зробили вiдповiднi висновки й вигнали жидiв" (29.08.95)

"Вечiрнiй Київ" також не обходить єврейської тематики. Той же Мусiєнко писав про Бабин Яр i ранiш: "Там розстрiлювали українцiв єврейськi комунофашисти за вказiвкою Троцького, Кагановича, Ягоди, Блувштейна (Сорiна)" (20.10.95; кiлька мiсяцiв тому цей автор ще не називав євреїв жидами). Про голодомор: "В урядi СРСР у 1917-1922 переважали жиди... Вони й вирiшували всi справи... Голод було також сплановано... Жиди в Українi не голодували, бо заздалегiдь про нього знали". (10.02.96)

Як бачимо, цитати досить виразнi. I таких можна набрати бiльш, нiж достатньо - в однiй "За вiльну Україну" за три останнiх мiсяцi минулого року можна вказати бiльше двох десяткiв подiбних статей. Всi вони просякнутi однiєю тенденцiєю: доведення ворожостi євреїв до всього людства, а бiльше всього до України. Як писав про Гiтлера його бiограф: "Вiн пiдвищив єврея до володаря ворожого свiту". Коротко кажучи, антисемiтизм. (Хоч обидвi газети присвячують багато зусиль, щоб довести, що вони не є антисемiтськими. А "Вечiрнiй Київ" демонструє своєрiдний плюралiзм, вмiщуючи також багато позитивних матерiалiв на єврейську тему.)

Читаючи все це з огидою й деяким острахом, я намагався пригадати: десь я вже бачив щось дуже схоже. Потiм згадав: на початку карабахських подiй менi довелося читати азербайджанськi газети певного напрямку; приблизно так само в них писалося про вiрмен перед рiзнею у Сумгаїтi.

Звичайно, антисемiтизм у тiй чи iншiй формi є в кожнiй країнi. Мабуть, вiн грунтується на якихось унiверсальних темних властивостях людської натури. Як казав у зв'язку з цим той же Гiтлер: "Людям є потрiбним зримий образ ворога". I в Українi порiвняно хоча б з сьогоднiшньою Росiєю розмах антисемiтизму є значно меншим. У нас його поклали в основу своєї iдеологiї перш за все кiлька маргiнальних партiй ("ОУН в Українi", "Державна самостiйнiсть України") та їхнiх видань ("Нескорена нацiя", "Незборима нацiя"). Але тривогу в першу чергу викликають не вони (що врештi випускаються мiзерними тиражами й невiдомi широкому загалу), а розглянутi два видання, що мають значно бiльшу аудиторiю й претендують на роль "демократичних".

Головне, з чим важко примиритися людинi нормального, а не затемненого шовiнiзмом свiтогляду (а таких, я впевнений, серед моїх спiввiтчизникiв є абсолютна бiльшiсть) - це безпораднiсть, яку демонструє наше суспiльство перед антисемiтизмом, що перейшов у наступ (як, до речi, i взагалi перед праворадикальною iдеологiєю). Що протиставила українська iнтелiгенцiя десяткам юдофобських статей у двох названих виданнях? Чи не єдиною вiдсiччю, яку я можу зараз назвати, є вiдкритий лист шанованого в Українi Мирослава Мариновича до редакцiї "За вiльну Україну". Решта демократiв та iнтелектуалiв мовчить. Пам'ятаю, у часи державного антисемiтизму в радянську пору я почув вiд чоловiка старої генерацiї: "У дореволюцiйнi часи нiякий iнтелiгент у Росiї не подав би антисемiтовi руки". У нас подають. Автори антисемiтських статей, редактори антисемiтських видань - бажанi гостi на будь-яких "демократичних" збiговиськах. Редактор "Вечiрнього Києва" Вiталiй Карпенко - один з керiвникiв Конгресу Української Iнтелiгенцiї, i я не чув, щоб хто-небудь з цiєї помiтної органiзацiї вiдмежувався вiд лiнiї його газети. Така толерантнiсть до людоненависницької iдеологiї, що нав'язує себе в союзники, навряд чи красить весь наш нацiонально-демократичний табiр i сприяє його авторитету. Та то вже клопiт самих полiтикiв.

Але поява подiбних публiкацiй на шпальтах "демократичних" газет, тим бiльше коли вона не зустрiчає вiдсiчi, є ганьбою для всiєї України i для кожного її громадянина. Я вiдчуваю її як ганьбу особисто для себе. Як ганьбу для пам'ятi мого друга, що загинув пiсля брежнєвських таборiв i зараз не може вступитися за честь України. Ось чому я не мiг полишити без вiдповiдi заперечування гiтлерiвських злочинiв та сiяння ворожостi до євреїв.












Copyright © 2002-2012 Киевский центр политических исследований и конфликтологии
Copyright © 2002-2012 Центр эффективной политики

При использовании материалов сайта ссылка на источник обязательна.






bigmir)net TOP 100