Перейти на главную страницу





главная страница | наши сотрудники | фотобанк | контакт
 



  Цели и задачи Центра  
  Текущий комментарий  
  Тема  
  Автор дня  
  Социология и политика  

  Аналитика  
  Социологические исследования  
  Публикации и интервью  
  Новости  


Загроза нової iдеократiї


19.08.93

("Сучаснiсть", 1994, N 4)

Почнемо з коротких термiнологiчних пояснень.

Ми будемо порiвнювати два типи суспiльства - вiдкрите й закрите. Цi поняття стали загальноприйнятими у свiтовiй соцiологiї, починаючи з робiт Карла Поппера. Вiдкрите суспiльство характеризується широкими можливостями виявлення особистої вiдповiдальностi iндивiда та прийняття їм самостiйних рiшень. Головною рисою закритого є обмеження можливостей людини у прийняттi рiшень i в спiлкуваннi з навколишнiм свiтом. Крайньою формою закритого є тоталiтарне суспiльство, тобто таке, у якому контроль держави поширюється на всi сфери життя i стає всеохоплюючим.

Поняття вiдкритого суспiльства було введене й використовується для позначення iдеалу, до якого має йти людство. Жодне суспiльство сьогоднi не бере на себе смiливостi стверджувати, що в ньому реалiзовано цей iдеал i що воно повнiстю заслуговує на назву вiдкритого. Суспiльний устрiй, що його побудовано у розвинених країнах Заходу, можна розглядати як непогане наближення до такого. Одночасно XX сторiччя дало багато прикладiв суспiльств, побудованих за принципами тоталiтаризму. З одним з них ми обiзнанi на власному досвiдi.

Спробуємо порiвняти iдеологiчнi засади, що на них базуються два протилежнi типи суспiльства.

Вiдкрите суспiльство будується на приципах iдеологiчного плюралiзму. Воно виходить з розумiння iснування i рiвноправностi великої кiлькостi рiзноманiтних iдеологiй, з визнання за людиною права пошуку, вибору й побудови в цьому iдеологiчному просторi. Людина може свiдомо обрати для себе одну з iснуючих iдеологiчних систем - ту, що найбiльш пiдходить їй з огляду на особистi уподобання, виховання, темперамент. В залежностi вiд того ж темпераменту вона може прийняти цю систему повнiстю або частково, з абсолютною довiрою або з бiльшою чи меншою критикою та ревiзiєю. Може комбiнувати рiзнi iдеологiчнi системи, а може вiдмовитися вiд усiх iснуючих i створити свою власну, до жодної з них не подiбну. Звичайно, цей iдеологiчний плюралiзм не є безмежним - вiн не поширюється на iдеологiї, людоненависницькi в своїй основi, як, наприклад, гiтлерiвський фащизм. Iсторичний досвiд переконує у необхiдностi пам'ятати про небезпеку для суспiльства таких iдеологiй.

Зовсiм iншi уявлення про iдеологiчний простiр панують у суспiльствi, побудованому за принципами тоталiтаризму. В цьому просторi видiляється одна абсолютна - єдино вiрна iдеологiя. Всi iншi оголошуються результатами в кращому разi нерозумiння й слiпоти, в гiршому - злої волi й навмисного обману. Вища Iдея не припускає вiдхилень навiть у дрiбних деталях, а тим бiльш внесення якихось коректив - можна згадати засуджуюче їх слово "ревiзiонiзм", що просто не має сенсу в умовах вiдкритого суспiльства. I звичайно, з iснування єдино вiрної iдеологiї витiкає, що всi члени суспiльства мають сповiдувати цю iдеологiю. Право людини на вiльну думку повнiстю заперечується.

Звiдси витiкає й рiзнiсть уявлень про джерело влади в суспiльствi.

У вiдкритому суспiльствi джерелом влади вважається воля його громадян. Так само, як i в iдеологiчному просторi, людина вiльна вибирати в просторi конкретних рiшень вiдносно напрямку розвитку суспiльства. Керiвники суспiльних i державних структур мають приймати такi рiшення, що найбiльшим чином вiдповiдають волевиявленню громадян. Такий спосiб прийняття рiшень вiдносно шляхiв i напрямкiв розвитку суспiльства i зветься демократiєю.

У тоталiтарному суспiльствi джерелом влади є сама Iдея, яка мiстичним чином включає в себе бачення єдиного вiрного рiшення у кожному конкретному випадку, що може виникнути у суспiльному життi. Тому право на керування суспiльством мають тi, хто найкращим чином усвiдомлює Вищу Iдею, - вони й складають правлячу елiту. Такий спосiб прийняття рiшень (а також i спосiб керування суспiльством) зветься iдеократiєю. В умовах iдеократiї цiннiсть члена суспiльства визначається тим, наскiльки вiн є здатним усвiдомлювати Вищу Iдею i наскiльки вiрно їй служить. Люди, байдужi до Iдеї, вважаються громадянсько неповноцiнними, а тi, що вiдкрито заперечують її цiннiсть,- поза законом.

Два типи суспiльства породжують два рiзнi психологiчнi людськi типи i в свою чергу порождуються ними. Це вiдкрита людина, що усвiдомлює широту i багатство свiту iдей, вмiє орiєнтуватися в ньому i здатна, свiдомо зробивши свiй вибiр, з повагою вiдноситися до iнших свiтоглядних систем i вести з ними дiалог; i людина закрита, для якої iснує одна вiрна iдея, а всi iншi оголошуються хибними, i можливостi рiвноправного дiалогу з ними виключаються.

Останнє десятирiччя довело нежиттєздатнiсть тоталiтарних суспiльств - принаймнi у тих iсторичних формах, що претендували на унiверсальнiсть, були найбiльш поширенi й уявлялися найбiльшою загрозою для майбутнього людства. Взаємопов'язана система цих суспiльств розвалилася як картковий будинок без зусиль ззовнi, пiд вагою протирiч, не здатна витримати виклику часу. Яке майбутнє чекає на уламки цiєї системи? Якi з них зможуть трансформатуватися у вiдкритi суспiльства, а якi лише перейдуть до iншої форми закритостi?

Необхiдною умовою для переходу вiд закритого до вiдкритого суспiльства видається змiна звичних уявлень про структуру iдеологiчного простору, вiдмова вiд Вищої Iдеї як такої. А тим часом iнерцiя iдеократичного мишлення тяжiє над людьми, що вийшли з закритого суспiльства й самi значною мiрою залишаються закритими. Вони розчарувалися в старiй Iдеї, але, не звикши обходитися без Вищої Iдеї взагалi, iнстинктивно шукають, що можна поставити на її мiсце. А найбiльш активнi противники колишньої офiцiйної Вищої Iдеї боролися з нею в iм'я своєї Вищої Iдеї, яка об'єднувала їх, яку вони звикли розглядати як надцiннiсть i тепер цiлком природно хочуть нав'язати як загальнообов'язкову всьому суспiльству. Так складається грунт для побудови нової iдеократiї.

В бiльшостi республiк колишнього Радянського Союзу в роки тоталiтаризму офiцiйнiй Iдеї Побудови Комунiзму протиставлялася Iдея Нацiї, Iдея Побудови Нацiональної Держави. I тепер в бiльшостi новостворених країн саме вона претендує на роль Вищої Iдеї. Так вiдбувається i в Українi.

Тут я хочу, щоб мене правильно зрозумiли. Люди, захопленi Iдеєю Нацiї, можуть пiсля сказаного звинуватити мене в тому, що я проти побудови незалежної України аба принаймнi байдужий до неї. Це не так. Для мене побудова незалежної Української держави - необхiдний iсторичний процес. Необхiдний тому, що iмперiя, в складi якої перебувала Україна, була нежиттєздатною, безперспективною з огляду можливостей побудови демократичного суспiльства, економiчного процвiтання, не витримувала конкуренцiї з розвиненими країнами, а тому була iсторично приреченою, як i iншi подiбнi їй динозаври, що розпалися в нашому сторiччi ранiше. Необхiдний для того, щоб люди, що живуть в Українi, могли створити як не для себе, то хоч для своїх дiтей та онукiв суспiльство, гiдне людського життя, подiбне до того, в якому живуть сьогоднi люди Францiї чи Швецiї. Я вважаю, що побудова такого суспiльства можлива тiльки в умовах незалежної держави. I ще я сподiваюся, що в новiй Українi вiдродиться й розквiтне - i дуже хочеться вiрити, досягне свiтового рiвня - українська культура, занедбана й принижена столiттями iмперiї.

Йдеться тiльки про те, в iм'я чого будувати незалежну Україну, а тим самим якою вона буде побудована. Я з тривогою вглядаюся в зростання тенденцiй будувати її не заради людей, що живуть i будуть жити в нiй, а заради самої Iдеї Нацiї, яка (iдея) починає якось абсолютизуватися й жити власним життям, намагаючись пiдпорядкувати собi мишлення й дiяльнiсть людей. Цi тенденцiї найбiльш яскраво вiдображаються в гаслi "Україна - понад усе!", що видається поганим перекладом "Deutschland - uber alles!", знайомого з тридцятих-сорокових рокiв. Явно цi гасла проголошують зараз тiльки найбiльш радикальнi дiячi, але вiдчуваються вони в пiдтекстi багатьох виступiв i статей. Нашi проповiдники Нацiональної Iдеї наче не бажають бачити того факту, що багато людей в Українi взагалi досить байдужi до цiєї iдеї, i спроба поставити її понад усе може призвести тiльки до активного її неприйняття цими людьми. Це в свою чергу має викликати зростання рiвня конфронтацiї в суспiльствi, а на наступному кроцi - зростання тенденцiй до вирiшення конфлiктiв силовими засобами. Перспектива вiдштовхування багатьох людей вiд Iдеї Нацiональної Держави видається тим бiльш вiрогiдною, що ця iдея, як i кожна, що претендує на роль Вищої Iдеї, має тенденцiю до включення в себе деталей, якими вона обростає, та конкретних практичних рекомендацiй, що з неї начебто випливають, а тим самим до абсолютизацiї їх. I ось вже на рiвень абсолютних iстин пiдносяться рекомендацiї вiдносно того, якi договори складати з сусiдами, як будувати з ними економiчнi вiдносини, яку приймати вiйськову доктрину й якi види озброєнь - тобто з питань, якi б мали вирiшуватися квалiфiкованими фахiвцями на основi зваженого й неупередженого аналiзу. А на адресу людей, незгодних з рекомендацiями, прийнятими патрiотичними партiями, все частiше лунають звинувачення в "антиукраїнiзмi" - сам термiн мав би насторожити своєю подiбнiстю до звинувачульного термiну минулих часiв: вiн включає в себе презумпцiю про недопустимiсть збочень вiд Вищої Iдеї, на цей раз нацiональної.

Загроза переходу до нової iдеократiї найбiльш виявила себе у двох сферах, на яких я хочу докладнiше зупинитися.

Перша з них - релiгiйне життя. Те, що бiльше року дiється з православним церквами України, починаючи з розколу УПЦ i так званого об'єднання двох церков у церкву Київського патрiархату, широко й рiзнобiчно освiтлювалося й не потребує детального опису. Я хочу звернути увагу на один бiк справи - на те, що iнiцiаторами цих сумних подiй, якi так тяжко вiдбилися на православних вiруючих України, разом з колишнiм митрополiтом Фiларетом та Президентом Кравчуком виступили депутати й публiцисти - найбiльш активнi поборники Української Нацiональної Iдеї. I хоч сама церковна смута стала можливою тiльки завдяки спiльним зусиллям усiх трьох названих сил, саме остання з них забезпечувала її iдеологiчну пiдтримку й тому саме на неї я поклав би найбiльшу вiдповiдальнiсть. Логiка нацiональних iдеологiв простежується дуже просто: українське суспiльство мислиться ними тiльки як об'єднане єдиною Нацiональною Iдеєю, i провiдником цiєї iдеї має бути єдина Нацiональна Церква. Обгрунтування такого пiдходу я почув на Форумi ААФ з вуст зовсiм не нацiонал-радикала, а дуже шанованого культурного дiяча, вiдомого своїми демократичними поглядами. Слова промовця звучали примiрно так: "Євангельске положення, про те, що нема нi римляна, нi iудея, для нас є застарiлим. Головне завдання нашої церкви - виховувати нацiональну свiдомiсть". Краще не можна висловити думку, що Iдея Нацiї ставиться вище за християнську iдею. Сама ж церква перетворюється в один з загонiв iдеологiчних наставникiв, має знаходитися пiд особливою протекцiєю держави та патрiотичних громадських об'єднань. На цьому прикладi варто простежити, як типовий iдеократичний пiдхiд, коли Iдея ставиться понад усе, в рештi решт з неминучiстю призводить до брутальних порушень iнтересiв людей та норм загальнолюдської моралi. Вiруючим нав'язуються в ролi духовних пастирiв iєрархи, не обтяженi моральними чеснотами, та зате "iдейно вiтриманi". Одночасно люди виганяються з своїх храмiв i терплять грубi насильства - до речi тут же знаходяться й органiзуються виконавцi цих насильств - воєнiзованi загонi, що вiдкрито сповiдують тоталiтаризм як спосiб розв'язання всiх суспiльних проблем.

I все ж є один момент, пов'язаний з навколоцерковними подiями, що викликає надiю. Значна (якщо не бiльша) частина безперечних прихильникiв нацiональної iдеї, побачивши, до чого призводить таке її втiлення, коли вона ставиться вище за людей, релiгiю й закон, в рештi решт не прийняла цього втiлення. Цей чи не перший принциповий конфлiкт в нашому нацiонально-демократичному русi вказує на те, що в ньому iснує досить сильний демократичний потенцiал, що може служити основою опору наступу iдеократiї.

Друга сфера поки що менш привертала до себе увагу, але думаю, що незабаром вона стане в центрi суспiльної уваги. Це сфера нацiонально-культурного самовизначення, тобто права людини вiльно обирати як рiдну ту чи iншу мову та культуру i вiльно забезпечувати в їхнiх рамках свої духовнi потреби. У вiдкритому суспiльствi нi держава, нi жоднi суспiльнi органiзацiї не мають права втручатися у це самовизначення, зокрема пов'язувати нацiонально-культурну орiєнтацiю з етнiчним походженням - тим бiльш, що останнє є безумовно особистою справою людини, не повинно позначатися в офiцiйних документах i будь-яким чином впливати на обсяг її прав. Особистою справою людини, що спецiально не фiксується державою, є й сама нацiонально-культурна орiєнтацiя. До речi, людина може iдентифiкувати себе одночасно з кiлькома мовами й культурами (наприклад, в наших умовах - з українською й росiйською). Реалiзацiя права на нацiонально-культурне самовизначення полягає зокрема в тому, що людина вiльно обирає мову спiлкування, мову навчання своїх дiтей у школi i т.iн.

В Українi, як i в усiх країнах, що входили до складу колишнього Союзу, реалiзацiю цього права приходиться проводити в об'єктивно складних умовах - одночасно з суспiльними й державними зусиллями, спрямованими на пiдтримку української мови, вiдрожденню української культури, необхiдними з огляду на стан занепаду, до якого їх привела цiлеспрямована полiтика iмперiї. Зрозумiло, що поєднання й узгодження цих двох iнтересiв - iнтересу нацiї й iнтересу людини - є рiч дуже складна й вимагає особливо уважного, продуманого, турботного пiдходу з боку суспiльства й держави. Iдеократичне мишлення пропонує просте рiшення проблеми. Оскiльки Iдея Нацiї вища над усе, вона не потребує узгодження з правами людини. Подiбно до того, як Вища Iдея не сумiсна з iншими iдеями, так двом мовам i двом культурам тiсно в межах однiєї країни. Функцiонування iнших мов i культур маї бути обмеженим таким чином, щоб воно не стало на перешкодi мовi й культурi корiнного народу. (Тут не мiсце для розгорненого викладення пропозицiй щодо полiтики, яка узгоджувала б у цьому питаннi права людини й нацiональнi iнтереси, - це мало б бути темою окремої роботи. Скажу тiльки, що така полiтика має базуватися на зовсiм iнших уявленнях про взаємодiю кiлькох культур у межах одного суспiльства, згiдно з якими рiзнi культури - не супротивники, а союзники.)

Я не пам'ятаю, щоб зустрiчався з явним викладенням цих тез, але, на жаль, вони не є чисто логiчними конструкцiями. Схоже на те, що саме виходячи з них зараз формуються програми шкiльної освiти. Характерним прикладом нацiонально-iдеократичного пiдходу до мовно-культурних проблем є вiдома постанова Мiнiстерства освiти "Про вивчення мов та лiтератур в навчальних закладах України" вiд 21 сiчня 1993 р. Оскiльки саме цей документ значною мiрою визначає мовну й культурну полiтику в Українi на найближчi роки, зупинимося на ньому докладнiше. Перше, що кидається в очi при знайомствi з ним, - це iдея етнiзацiї школи, тобто пов'язування права на вибiр мови навчання з етнiчним походженням (iншими словами, з записом у пашпортi батькiв): кiлькiсть шкiл (точнiше, перших класiв з подальшим переходом на наступнi класи) приводиться "в оптимальне спiввiдношення з нацiональним складом населення в регiонах", тобто росiйськi школи повсюдно перетворюються в українськi. Про згоду батькiв i право їхнього вибору при цьому не згадується. Зараз росiйська мова й росiйська культура вiдiграють особливу роль у життi України, що не спiвставима з роллю будь-якої iншої недержавної мови: вони сприймаються як рiднi величезною кiлькiстю людей, в тому числi й тих, якi за пашпортом не числяться росiянами. Тому розглянемо, як мовна полiтика Мiнiстерства освiти вiдiб'ється саме на цих останнiх. Перш за все значна кiлькiсть дiтей буде вимушена навчатися не тiєю мовою, якою вона звикла спiлкуватися в родинi (так само, як було за часiв Радянського Союзу, але в зворотному напрямку). Але цього мало. Дiтям з росiйськомовних родин, що поступили до українських шкiл, взагалi не гарантується вивчення росiйської мови. У навчальному планi для шкiл з українською мовою навчання серед вибiрково-обов'язкових предметiв вказано: "Мови народiв України (болгар., польс., росiй., румун., угор., iнша)". Можна сподiватися, що в найближчi роки навряд чи стануть вчити росiськомовну дитину румунськiй чи угорськiй мовi. Але формулюючи таким чином запис у навчальному планi, наросвiтський чиновник спецiально пiдкреслює, що вiн формально не гарантує школяревi права на вивчення росiйської мови, розглядаючи її у правовому вiдношеннi нарiвнi з румунською й угорською, право вивчення яких очевидно не гарантується. (В протилежному випадку було в достатньо вказати в планi два предмети для вибору: "росiйська мова" та "iншi мови народiв України".) На сьогоднi ця можливiсть здається теоретичною, але в постановi вказується на "необхiднiсть ширшого й смiливiшого включення в програми" iнших мов, крiм росiйської (йде перелiк з десяти мов), що за умов альтернативностi вивчення означає виключення з навчання росiйської. А курсу росiйської лiтератури в українських школах нема вже сьогоднi - її вивчення обмежене 25% змiсту обов'язкового курсу свiтової лiтератури.

Всi цi штучнi обмеження впливу росiйської мови й культури, що явним чином порушують права людей з росiйською мовно-культурною орiєнтацiєю, витiкають з загальних установок найбiльш палких ревнителiв Нацiональної Iдеї. I можна не мати сумнiву, що так само, як у випадку релiгiйної полiтики, їхнiм результатом стане активна протидiя й зростання конфронтацiї в суспiльствi.

Це були два приклади того, як вже сьогоднi Нацiональна Iдея, поставлена вище за людину, призводить до порушення її прав. I вони мають служити застереженням: завтра тi ж самi сили тими ж самими засобами будуть готовi втiлювати ту ж саму Iдею i в iнших сферах нашого суспiльного життя. Небезпека встановлення нової iдеократiї не є такою малою. Прийдемо ми до вiкритого суспiльства чи повернемося до iдеократiї - залежить вiд того, наскiльки суспiльство усвiдомить цю небезпеку й наскiльки знайдуться в ньому сили, здатнi їй протистояти.












Copyright © 2002-2012 Киевский центр политических исследований и конфликтологии
Copyright © 2002-2012 Центр эффективной политики

При использовании материалов сайта ссылка на источник обязательна.






bigmir)net TOP 100