Перейти на главную страницу





главная страница | наши сотрудники | фотобанк | контакт
 



  Цели и задачи Центра  
  Текущий комментарий  
  Тема  
  Автор дня  
  Социология и политика  

  Аналитика  
  Социологические исследования  
  Публикации и интервью  
  Новости  


Шевченків міф про Габермаса


31.12.00

КРИТИКА. 6 2001 рік

Юрген Габермас. Структурні перетворення у сфері відкритості: дослідження категорії громадянське суспільство. Переклад з німецької Анатолія Онишка. - Львів: Центр гуманітарних досліджень Львівського Національного університету ім. Івана Франка; видавництво "Літопис", 2000.

Олексій Шевченко. "Комунікативна утопія в українському контексті". - Критика, 2001, ч.4.

Автор, фахівець з історії політичної думки та політичних ідеологій, аналізує книжку Юргена Габермаса "Структурні перетворення у сфері відкритості" та наводить власну візію комунікативістської теорії, полемізуючи з контровесійним і провокативним тлумаченням Габермасової думки, яке запропонував київський філософ Олексій Шевченко в числі 4 "Критики" за 2001 рік.

Вихід у світ українського перекладу габілітаційної праці Юргена Габермаса "Структурні перетворення у сфері відкритості: дослідження категорії громадянське суспільство" <...> був, либонь, однією з найприємніших літературно-політичних подій минулого року.

Появі цього видання передувала публікація низки досліджень українських послідовників Юргена Габермаса й Карла-Отто Апеля та інтерпретаторів комунікативної теорії. Йдеться зокрема про такі праці, як "Комунікативна практична філософія" та "Універсальний моральний дискурс як моральна метаінституція легітимації політичного ладу" Анатолія Єрмоленка, "Першоджерела комунікативної філософії" Людмили Ситниченко та "Трансформація філософії і проблеми історичного апріорі" Володимира Купліна.

Можна припустити, що й надалі інтерес до комунікативізму в Україні лише зміцнюватиметься. Адже українська філософська спільнота, яка вочевидь потребує "євроремонту", не може нехтувати спадщину Габермаса - визнаного речника етичної думки Заходу.

Вельми критична щодо комунікативістської теорії стаття Олексія Шевченка лише засвідчила актуальність Габермасових ідей. Адже в ній жорсткість звинувачень <...> приховує факт визнання автором того, що Габермасові ідеї таки дуже зачіпають певні верстви пострадянських інтелектуалів, а отже, ставлення до комунікативізму може виявитися вагомим чинником політико-філософської дискусії.

<...>

У "Структурних перетвореннях", які й Шевченко визнає "написаною на багатому емпіричному матеріалі добротною роботою", Габермас піддав аналізові процес трансформування станового суспільства у суспільство громадянське. Роль головного суб’єкта цього процесу відігравала "резонерська публіка", здатна оприлюднювати свою критичну позицію, послуговуючись процедурами на кшталт відкритого змагального судочинства. Саме ця публіка, зорієнтована на модель еллінського поліса із властивою йому симетричністю відносин між учасниками публічних обговорень, домоглася перетворення держави на відкриту публічну установу.

З ідеологічного погляду громадянське суспільство сягає корінням вельми близьких Габермасові ідеалів бюргерського (буржуазного) гуманізму. Тож аналізуючи значення європейського міста, що було базою цього гуманізму, Габермас <...> зауважує не лише його економічну вагу, але й роль у формуванні культурно-політичної інфраструктури публічності - кав’ярень, літературних салонів, застільних товариств. У рамках цих публічних інституцій склалася атмосфера резонерства, вільно-критичного обговорення загальнозначущих проблем серед рівних його учасників - необхідне підгрунтя громадянського суспільства, котре Габермас, наслідуючи Лессінга, виводить (як і взагалі ліберальні настанови) безпосередньо з масонської ідеології.

<...> Та головним осередком громадянського суспільства була, за Габермасом, буржуазна сім’я, освічена, виплекана у традиціях гуманістичного етосу та здатна контролювати приватну власність.

Генезу громадянського суспільства Габермас докладно розглядає на прикладі Англії, де від початку ХVІІІ століття завдяки низці чинників - поширенню незалежної від короля партійної преси, діяльності публіцистів-резонерів на кшталт Дефо чи Свіфта, утвердженню процедури парламентських дебатів, умінню парламентської опозиції апелювати до "здорового глузду", соціальної моралі та громадської думки - вперше постає політично функціональна відкритість.

Розвиток публічних інституцій, вважає Габермас, перетворив громадську думку в Англії на рівноправного партнера парламенту, обмеживши у такий спосіб суверенітет законодавця і змусивши опозицію від фронди та змов еволюціонувати у бік парламентської меншості. Водночас було уможливлено публічне резонерство щодо найважливіших морально-політичних тем: розподілу влади, міжпартійних відносин, поглиблення корупції.

<...> Відкритість публічної сфери та критицизм, спричинені можливістю апелювати в розв’язанні громадських справ до здорового глузду та соціальної моралі, очевидно прискорили нормативне впорядкування суспільних відносин. Відтак адміністративна компетентність та відносно незалежна юстиція беруть гору у правовій державі саме за умов зміцнення влади громадської думки, і то засадничо спрямованої не на обмеження, а на скасування насильства та структур панування <...>.

<...> Мотив принципової ірраціональності політичного панування та його інституцій, який споріднює Габермаса з ідеями анархолібертаризму та Маркса, становить логічний стрижень комунікативізму. Звідси випливатимуть усі норми комунікативної етики, соціологічно-емпіричну базу якої заклали саме "Структурні перетворення".

Хибність будь-якого зміцнення інституцій панування через звуження простору громадської відкритості Габермас демонструє у своєму аналізі розвинутого капіталізму, за умов якого головне надбання громадянського суспільства - чітке розмежування сфер публічного та приватного, наявність літературно відкритої резонерської публіки - зазнали суттєвої деструкції.

Деградація культурологічного резонерства до рівня культурницького споживання; криза освіти в буржуазних родинах; надмірне зближення держави та суспільства; поява підпорядкованого диктатові життєвих потреб, реклами та піар-технологій простору цинічного маніпулювання громадською думкою з боку "мас-медій"; відмова освічених верств від свого месіанського покликання; девальвація демократичного волевиявлення пересічних партійців через інсценування політичної відкритості під час виборів; зменшення впливу критичної публіцистики - всі ці тенденції Габермас цілком справедливо анафемствує, доходячи вельми невтішного висновку: організований капіталізм "рефеодалізує" суспільні відносини, а буржуазний гуманізм дедалі більше занепадає.

Впадає в око, що попри жорстоку критику багатьох аспектів соціальної держави, глорифікацію суто буржуазних чеснот і підозріле ставлення до великих геть забюрократизованих партій-монстрів, Габермас насправді не заперечує лівих цінностей, - досить згадати його заяву про те, що громадянська відкритість є щось інше, "ніж клапоть ліберальної ідеології, яким соціальна демократія може знехтувати". Ці слова узгоджуються з позицією Апеля, за яким усталенню демократії в західних країнах насамперед сприяв рух соціальної демократії, схильний (на відміну від радянської практики) до недогматичного та неелітаристського прочитання Маркса.

<...> Водночас ідеї комунікативізму живлять погляди тих лівих, котрі підштовхують соціальну демократію до тіснішого зближення з ліберальними настановами. Особисто Габермас наполягає на тому, що шлях до соціальної демократії лежить через серйозне та зрефлексоване продовження проекту громадянського суспільства за умов панування неформальної громадської думки та поширення мережі різноманітних громадських організацій.

Філософську основу такої позиції становить уявлення, похідне від кантівської етики обов’язку, за яким моральні норми не можна вивести з емпірики реального життя. Вони мають бути раціонально обгрунтовані та набути статусу всезагальної значущості. Тут комунікативісти відтворюють просвітницькі та гуманістичні настанови філософії Канта з властивою їй апеляцією до універсальних (загальнолюдських) цінностей та антипатріархальним ідеалом "зрілої особистості", яка здатна публічно давати собі раду на власний розсуд усупереч авторитарному керівництву з боку будь-яких інших осіб.

Кантівська позиція приваблює Габермаса й Апеля насамперед тому, що базується на універсально значущій вимозі рівності прав і обов’язків індивідів. Успадкувавши ригористичну й егалітарну етику категоричного імперативу, комунікативісти мусять заперечувати будь-які форми морального релятивізму та примітивного етичного плюралізму, який відкидає існування загальнозначущих цінностей в емпіричному світі <...>.

Цим зумовлено негативне ставлення Габермаса та Апеля до мислителів, які піддають сумніву можливість сформувати нерелятивну нормативну етику, здатну претендувати на загальну значущість своїх настанов. Особливо дошкульної критики з боку комунікативістських теоретиків зазнає Рорті з його "провокативно-антиуніверсалістською позицією" (Апель) щодо обгрунтування американських інституцій, а також Макінтайр і Фуко (через антистоїцистський пафос); взагалі, прихильники неконсерватизму й постмодернізму.

Проте монологічний суб’єктивний раціоналізм кантівського вчення комунікативісти прагнуть трансформувати в раціоналізм інтерсуб’єктивний, діалогічний, комунікативний, що втілюється в обгрунтуванні моральних норм через спілкування людей. На їхню думку, етичні норми мають формуватись у неспотвореному умовами панування дискурсі, себто у вільному обговоренні норм і цінностей, опертому на раціональній аргументації. Моральної цінності для них набувають самі умови, які уможливлюють таке вільне спілкування, а відтак загальнолюдський консенсус і розв’язання місцевих проблем і конфліктів, - демократія та громадянське суспільство.

Звісно, позицію Габермаса й Апеля щодо можливості остаточного раціонального обгрунтування моральних і політичних норм у рамках спеціальних інтерсуб’єктивних процедур незаперечною аж ніяк не назвеш. Навіть багато хто з теоретиків демократичної лівиці наполягає на праві людини обирати норми та цінності, керуючись тільки власним рішенням і не зважаючи на міру його розумності чи на вимоги колективної відповідальності людства. Однак є й такі опоненти комунікативізму, з чиїм підходом погодитися занадто проблематично, навіть і не будучи прихильником етичних настанов Габермаса й Апеля.

Серед них опинився й Олексій Шевченко, котрий в оцінці Габермасового доробку намагається реанімувати систему доказів, яка на початку 90-х років допомогла завдати нищівного удару комуністичній ідеології: критику "утопії". <...>

Проводячи вельми ризиковану паралель між Габермасом і Гоголем, Шевченко має на меті протиставити "раннього" ("хорошого") Габермаса часів "Структурних перетворень" "пізньому" ("поганому") Габермасові - творцеві комунікативної теорії. "Структурні перетворення", вважає він, - це взірець добротного критицизму, натомість комунікативізм є квазіпасторським, квазірелігійним ученням, за своєю утопічно-ідеологічною спрямованістю цілком суголосним пострадянській "інтелігентській свідомості" з властивим їй еклектичним поєднанням революційного пафосу, очікуванням "доброї звістки" й охранительським служінням Системі.

З огляду на це, Шевченко ставить на карб Габермасові й Апелеві приховану апологію репресивності, замасковану емансипаторською фразеологією критики панування. Ця репресивність випливає з орієнтації комунікативізму на нормативну етику, тобто з прагнення якомога нормативніше впорядкувати життя.

Оголосивши, за радянською термінологією, черговий "похід проти розуму", засудивши раціоналізм, трансценденталізм і універсалізм, а на додачу й усю християнську традицію, Шевченко, зрештою, заходився підривати престиж та ідеології громадянського суспільства. Згідно з його логікою, той факт, що Габермас визнає деструкцію громадянського суспільства внаслідок втрати впливу резонерської публіки, робить непотрібним спроби рецепції інституцій громадянського суспільства в сучасній Україні. <...>

Взагалі, як випливає з Шевченкової логіки, переваги західної системи цінностей відносні, добром її можна вважати, лише порівнюючи з репресивними жахами тоталітаризму. Отже, Захід має відчепитися від України зі своїми геть набридлими лицемірно-святенницькими повчаннями щодо прав людини й дати змогу їй та іншим країнам ("формам соціальності") жити як їм заманеться.

Очевидно, Шевченкові міркування щодо громадянського суспільства віддзеркалюють погляди тих кіл української еліти, які умовно можна назвати "реалістичними". Ці здебільшого освічені й далекоглядні люди певні, що ідеологія прав людини та громадянського суспільства лише приховує брутально-цинічну боротьбу за світові ресурси на глобальній "великій шахівниці". У світовій політиці панує культ сили та зневага до країн, що виявили слабкість у протистоянні. Тож Україні не варто було, наприклад, відмовлятися від ядерної зброї на догоду сильнішим із геостратегічного погляду державам.

<...>

Як випливає з Габермасового тексту, утвердження інституцій громадянського суспільства дозволяє стабілізувати політичну систему, трансформувавши внутрішню опозицію у лояльну щодо державних інтересів парламентську меншість. Зауважмо, що за відсутності громадянського суспільства внутрішня опозиція завжди перетворюється на об’єкт маніпуляцій із боку зовнішніх сил, і це загрожує захитати політичну стабільність у державі. Отож вимоги до нашої країни злібералізувати ринок ЗМІ та запровадити міжнародні стандарти прав людини відповідають насамперед інтересам України, а не тих сил, що намагаються її послабити.

<...> Шевченко не визнає претензій Габермаса й Апеля на антиавторитарну поставу, бо їм ідеться про нормативне упорядкування життя. А Шевченко в кожній загальнообов’язковій нормі - моральній чи правовій - вбачає прояв репресії та панування. Для нього сумнівними є і будь-які спроби регламентувати "життя", й аскетичні практики, що виправдовують такі обмеження. Його заперечення християнства й альтернативних, але близьких за моральним ригоризмом світських ідеологій на кшталт комунікативізму, либонь, сягає корінням не тільки у постмодернізм Фуко, але й у ніцшеанський романтизм із властивою йому недовірою до логіко-дискурсивного знання та апологією вільної гри життєвих сил. Шевченкова критика ідей Габермаса й Апеля в такому контексті скидається, далебі, на позицію даосів чи дзен-буддистів, які, полемізуючи з конфуціанським прагненням приборкати "природні" нахили людини, створивши систему культурних обмежень, сформулювали головне антилегалістське гасло всіх часів і народів: "Що більшає законів, то більшає розбійників".

<...>

У кінцевому підсумку Шевченко виступає проти всіх доктрин, побудованих на засадах "неприйняття" світу та критики "гріховності" людського життя. Ставши на позиції "авангардистського менталітету", він закликає "підірвати" наріжну тенденцію європейської цивілізації, яка полягає, за словами Айзенштадта, в існуванні певної напруженості між світським і трансцендентним устроєм, між світом чинного та належного, напруженості, що її окрема людина намагається подолати, пошукуючи шляхів "спасіння".

Все це зрештою зумовлює Шевченкову міфологізацію значення проекту "Габермас-в-Україні". Попри очевидний у нас інтерес до комунікативної теорії, твердження про "перемогу справи Габермаса й Апеля" у певних типах "інтелігентської свідомості" є вельми сумнівним. Якщо вона в них і перемагає, то аж ніяк не в Україні, а радше в Німеччині та в інших країнах Західної Європи, де справді потребують ідеологем, спрямованих на демократизацію та відродження критичного пафосу "резонерської публіки". <...>

Повністю есей див. у паперовій версії












Copyright © 2002-2012 Киевский центр политических исследований и конфликтологии
Copyright © 2002-2012 Центр эффективной политики

При использовании материалов сайта ссылка на источник обязательна.






bigmir)net TOP 100