Перейти на главную страницу





главная страница | наши сотрудники | фотобанк | контакт
 



  Цели и задачи Центра  
  Текущий комментарий  
  Тема  
  Автор дня  
  Социология и политика  

  Аналитика  
  Социологические исследования  
  Публикации и интервью  
  Новости  


Історія, якої не слід забувати


30.06.02

На перший погляд, минула передвиборна кампанія засвідчила другорядність ідеологічного чинника в політичній боротьбі. Здається, наші виборці зважали не так на доктринальні настанови, як на ставлення партій та блоків до "правлячого режиму". Однак ретельніший аналіз може довести передчасність таких висновків. Низка фактів свідчить про інше: в Україні точиться жорсткий та доволі напружений ідеологічний конфлікт.

Каталізатором ідеологічної полеміки стало рішення Івано-Франківської міськради щодо визнання ветеранів 14-ї дивізії військ СС "борцями за свободу і незалежність". Воно викликало бурхливу реакцію як в Україні, так і за її межами, спричинивши нові дебати щодо оцінки діяльності пронімецьких, колабораціоністських військових формувань та ідеології революційного націоналізму в Україні.

Особливо показова з цього погляду публікація у "ДТ" статті Костя Бондаренка "Історія, яку ми не знаємо, або не хочемо знати?", спрямованої на історичну реабілітацію спадщини українського революційного націоналізму. Не менш цікавою, з точки зору формування ідеологічної кон’юнктури, може вважатись дискусія на каналі "1+1", яка відбулася 11 квітня і стосувалась оцінки рішень івано-франківських депутатів.

Нагадаємо, що це вже друга протягом останнього часу конфліктна ситуація навколо формувань військ СС українського рекрутування. На початку 2001 року конфлікт, пов’язаний з 14-ю дивізією військ СС, спалахнув у Великобританії.

Тоді телекомпанія ITV показала документальну стрічку "СС у Британії" (продюсер Джуліан Генді). У фільмі йшлося про те, що одразу після завершення Другої світової війни британський уряд з кон’юнктурних міркувань дав дозвіл на в’їзд до країни військовослужбовцям 14-ї дивізії військ СС. Автори фільму при цьому застерегли, що не вважають усіх есесівців, які належали до цього формування, винними у злочинах.

Проте, на їхню думку, досі не було проведено компетентного розслідування щодо участі дивізії у ряді каральних акцій проти мирного населення в Україні, Словаччині та Польщі. Зокрема були повторені звинувачення щодо причетності цього формування СС до вбивства 800 мирних жителів села Гута Пеняцка. Також військовослужбовцям 14-ї дивізії інкримінувалися спалення села Стречани (Словаччина) та напад на мирних жителів села Нижня Боца (Словаччина).

Фільм Генді викликав доволі бурхливу реакцію. У Варшаві прозвучали вимоги провести розслідування щодо висловлених звинувачень та передати Польщі підозрюваних.

Так само різко відреагували правозахисні організації у Британії. Голова парламентської групи з розслідування воєнних злочинів лорд Джаннер звернувся до міністра внутрішніх справ Джека Стро, наполягаючи на негайній перевірці фактів, притягненні винних до відповідальності та відкритті таємних архівів щодо цієї справи. Джек Стро, у свою чергу, і собі заявив, що уряд його країни здійснить перевірку та позбавить громадянства осіб, винних у злочинах проти людства.

Ясна річ, прямо протилежним чином відреагували ті кола української діаспори, які пов’язані з ветеранами добровольчої дивізії СС "Galizien" (пізніша її назва - 14 добровольча гренадерська дивізія СС - галицька N 1) та інших пронімецьких формувань. З їхнього боку наголошувалось на тому, що особовий склад дивізії кілька разів проходив перевірку у західних країнах, яка не виявила фактів участі в каральних операціях, отже звинувачення Генді є хибними.

В Україні роль головних захисників 14-ї дивізії СС взяли на себе прибічники ідеології революційного націоналізму, старше покоління яких у цій справі представляли ветерани ОУН-УПА, а молодше - активісти УНА-УНСО та "Щита Батьківщини" Д.Корчинського. Представники "Щита" навіть влаштували пікетування британського посольства в Україні під життєствердними гаслами "Хай живе дивізія СС "Галичина!"

Нині ситуація інакша. Дискусія точиться не навколо питання участі або неучасті військових 14-ї дивізії СС у карально-поліцейських акціях на території України, Польщі та Словаччини, а стосовно проблеми оцінки рішень Івано-Франківської міськради. На думку одних, вони завдали шкоди процесові національного примирення і сприяли розколу України на два табори, на думку інших - ці рішення слід розглядати як вияв історичної справедливості.

З усіх учасників полеміки найбільший подив викликає позиція саме Костя Бондаренка - людини, поза всяким сумнівом, талановитої, освіченої й добре поінформованої. У своїй статті він беззастережно заявив про необхідність реабілітувати ОУН та визнати її заслуги у справі боротьби за незалежність, а під час дебатів на "1+1" цілком солідаризувався з рішеннями івано-франківських депутатів щодо 14-ї дивізії військ СС.

Однак, закликавши до історичної реабілітації структур, пов’язаних з ідеологією революційного націоналізму, К.Бондаренко далі однозначно визнав ОУН "класичною праворадикальною терористичною організацією, зорієнтованою ідеологічно на модель італійського фашизму", підкресливши, що "конституція" України, розроблена ідеологами ОУН, мала на меті утвердити в Україні "авторитарний, тоталітарний, професійно-становий режим" на чолі з довічно обраним "вождем нації".

Далі він ретельно виклав низку фактів, які кидають тінь на всю спадщину українського революційно-націоналістичного руху. Йдеться, зокрема, про тісне співробітництво між абвером та мельниківською ОУН; про нещадне протистояння між бандерівською та мельниківською фракціями оунівського руху; про те, що "Акт Відновлення української держави", проголошений ОУН (б) у Львові 30 червня 1941 року, містив такі запевнення як "Новопостаюча Українська держава буде тісно співдіяти з націонал-соціалістичною Великонімеччиною, яка під проводом свого фюрера Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі і допомагає Україні"; про боротьбу між волинською УПА "Бульби"-Боровця та бандерівською ОУН; нарешті про те, що формування 14-ї дивізії військ СС здійснювалось у руслі планів нацистського окупаційного режиму щодо протиставлення Галичини решті України.

Щоправда, чимало фактів такого гатунку К. Бондаренко все ж таки не згадав. Наприклад, він уникнув згадки про те, що особовий склад 14-ї дивізії військ СС "Galizien" присягнув на вірність Адольфу Гітлеру, що було обов’язком будь-якого з’єднання СС (див. А.Русак "Союзники гитлеровской Германии в войне против СССР", К.: Інститут історії України, 1998. - С.178). Оповідаючи історію українського революційного націоналізму, автор статті у "ДТ" зігнорував свідчення про так звану "волинську різанину" - широкомасштабну терористичну акцію з фізичного винищення польського населення, влаштовану націоналістичними силами 1943 року, внаслідок якої загинуло, згідно з помірною оцінкою, близько 100 тис. чоловік. Окрім цього, він ніяк не прокоментував звинувачень на адресу членів "Буковинського куреня" - однієї з ключових воєнізованих націоналістичних формацій - щодо їх співучасті спільно з нацистськими "айнзатцкомандами" та колабораціоністською поліцією в масовій екстермінації в Бабиному Яру в Києві (до речі, ці звинувачення були оприлюднені, знову ж таки, "Дзеркалом тижня").

Обмірковуючи мотиви, які спонукали Костя Бондаренка до солідаризації з традиціями революційного націоналізму, визнаних особисто ним терористичними та праворадикальними, можна дійти висновку, що до цього спричинилась несприятлива ідеологічна кон’юнктура, яка склалася в Україні. Вона сформувалась під впливом низки як внутрішніх, так і зовнішньополітичних чинників.

Впадає в очі, що ідеологія революційного націоналізму, яка живить праворадикальні угруповання (УНА-УНСО, "Щит Батьківщини", "Тризуб") аж ніяк не здобула в Україні широкої громадської підтримки. Але серед тієї частини національної інтелектуальної еліти, яка зробила ставку на етнонаціоналізм, стало виразним намагання повністю реабілітувати революційно-націоналістичні, а також колабораціоністські щодо німецького нацизму українські традиції. Роль одного з основних речників цих кіл узяв на себе саме Кость Бондаренко.

Такі настрої зумовлені формуванням ще наприкінці 80-х - на початку 90-х років ситуації, яку можна умовно охарактеризувати як "ідеологічний диспаритет". Ідеться про те, що за тодішніх умов заперечення комунізму як лівої модифікації тоталітаризму не тільки не урівноважувалось одночасною критикою правонаціоналістичних ідеологій, а навпаки - призвело до легалізації вітчизняних традицій революційного націоналізму як найрадикальнішої антикомуністичної, антирадянської та антиросійської сили.

У рамках цих процесів в Україні реанімувалась ідеологія найбільш радикального угруповання революційного націоналізму - групи Бандери-Стецька ("ЗЧ ОУН"), яка, на думку її критиків, навіть у повоєнний час залишилась вірною духу доктрини "інтегрального націоналізму" Дмитра Донцова, що грунтувалась на цілковитому запереченні демократії, на русофобії та полонофобії.

Це супроводжувалося зниженням наукового інтересу до ряду провідних демократичних і поміркованих традицій української історії галицького походження (УНДО, УСРП, УСДП). Що стосується східноукраїнської історії, простежувалось намагання канонізувати отаманщину та народницькі традиції і оголосити повну спадкоємність сучасної української державності щодо УНР. При цьому унаочнилось прагнення розглядати реабілітацію націонал-дисидентського руху 60-70-х років, визнання УНР та легітимацію традицій революційного націоналізму й колабораціонізму як взаємопов’язані ланки одного процесу.

За таких умов стало можливим ініціювання процесу ідеологічної реабілітації національних формувань СС. Тим паче що такий прецедент було створено в одній з балтійських держав.

Як відомо, під час Другої світової війни нацистський режим сформував чимало колаборантських формувань. Частина їх належала до військ СС.

Українську "SS-Freiwillelligen Division Galizien" було сформовано у квітні 1943 року. Ініціатором її створення був нацистський губернатор Галичини Отто Вехтер. Нацистський окупаційний режим (насамперед рейхсфюрер СС Гіммлер) усіляко намагався підкреслити, що дивізія СС "Galizien" мала суто регіональний, а не загальноукраїнський характер. Керівні посади у дивізії займали німецькі офіцери. Командував дивізією генерал поліції Фріц Фрайтаг. З українського боку дивізією опікувався пронімецький "Український Центральний комітет" (УЦК) на чолі з В. Кубійовичем.

У червні 1944 року 14-ту дивізію військ СС вщент розгромила радянська армія у "бродівському котлі". Після "бродівського котла" дивізію переформували, і вона знову брала участь у бойових діях.

У березні 1945 року, в умовах, коли нацистський режим виявив готовність до максимальних поступок своїм ненімецьким союзникам, попри міру "арійськості" їх походження, 14-ту дивізію військ СС було включено до складу поспіхом створеної пронімецької "Української національної армії" на чолі з генералом Шандруком. Наприкінці війни це формування інтернували англійці та американці в таборах для військовополонених, розміщених в Італії та Австрії. Потім чимало "дивізійників" оселилось у Британії, США та Канаді.

Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі визнав систему СС (включно з військовими формуваннями) злочинною організацією. У вироку трибуналу зазначається: "Неможливо відокремити будь-яку частину СС, яка б не брала участі у цій злочинній діяльності. (...) Частини військ СС безпосередньо брали участь у вбивствах військовополонених та звірствах, що здійснювались в окупованих країнах. З особового складу частин СС створювались айзантцгрупи; частини СС здійснювали командування охороною таборів..."

Звідси, ясна річ, не випливало колективного покарання. Всі есесівці, винні у злочинах, притягувались до відповідальності на засадах доведення їхньої персональної провини. В рамках процедур денацифікації більшість есесівців-військових було визнано невинними. Однак частину з них притягнули до відповідальності за скоєння тяжких воєнних злочинів. Причому процеси проти військовослужбовців-есесівців тривають і сьогодні.

Водночас у ставленні впливових міжнародних кіл до історії СС та до спадщини ультранаціоналістичної ідеології, яка в багатьох країнах була джерелом симпатій до колаборантства, не все однозначне. З одного боку, правлячі кола країн євроатлантичної спільноти, які сформувались як сталі й потужні демократії, не можуть, певна річ, мати нічого спільного з ідеологією нацизму, тероризму, ксенофобії та ультранаціоналізму.

Згідно з повідомленнями ЗМІ, внаслідок дій Бюро спеціальних розслідувань Міністерства юстиції США з цієї країни протягом останніх років було депортовано понад 50 осіб, звинувачених у співпраці з нацистами. Влітку 2001 року уряд Канади вирішив позбавити громадянства Гельмута Оберландера, який належав до оперативної групи СС, звинуваченої у винищенні 23 тис. мирних жителів південної України та Криму.

З другого боку, у геостратегічному протистоянні з Москвою представники певних кіл євроатлантичних держав, діючи за принципом "ворог мого ворога є моїм другом", нагромадили чималий досвід співробітництва з ультранаціоналістичними силами країн Центральної та Східної Європи, включно з Україною, як природними союзниками у боротьбі з російським впливом. Ще з другої половини 40-х років англійська СІС опікувалася справами "ЗЧ ОУН", а ЦРУ співпрацювало з "ЗП УГВР" - трохи поміркованішим, порівняно з "ЗЧ ОУН", угрупованням ОУН на чолі з М.Лебедем.

Така подвійність далася взнаки і в ставленні до колишніх військовослужбовців СС. Вважається, що есесівське ветеранське коло виявилося доволі активним у діаспорній політиці Британії. Наприклад, з його лав вийшов Василь Верига - віце-президент Світового конгресу Українців (СКУ).

Окрім ветеранів "SS-Galizien", до британського суспільства інфільтрувалася певна кількість військових з інших формувань СС, зокрема дивізії СС "Мертва голова".

Очевидно, вплив, який здобули в діаспорних колах ветерани 14-ї дивізії та прибічники різноманітних праворадикальних угруповань, є одним з найвагоміших зовнішніх чинників формування в Україні ідеологічної кон’юнктури, спрямованої на ідеалізацію традицій революційного націоналізму та легітимацію історії колабораціоністських щодо нацистського режиму військових формувань. І позиція таких істориків як Кость Бондаренко вочевидь сформувалася не без ідеологічного впливу цих сил.

Підбиваючи підсумки, маємо підкреслити, що сучасна Україна потребує засудження тоталітарної і терористичної практики, незалежно від того, хто був її ініціатором. Відомо, наприклад, що впродовж 1939-1941 років у Західній Україні радянські репресивні структури винищили або депортували близько 1 млн. чоловік, а в 1944-1945 роках - майже 0,5 млн. чоловік. І на цьому репресії не завершились. Досі не тільки не названо й не покарано посадових осіб, причетних до масового свавілля, а й не розв’язано проблеми належного матеріального і морального відшкодування жертвам радянської каральної політики.

Так само надзвичайно репресивного характеру набули дії нацистського окупаційного режиму в Україні. Згідно з оцінкою, загальна кількість жертв його терористичної політики на території України перевищує 4 млн. чоловік.

При цьому в репресіях проти цивільного населення особливу роль відіграли структури СС. Патологічною, садистською жорстокістю відзначались очолювані СС каральні айнзатцгрупи, які діяли на території України. Кількість жертв айнзатцгрупи "С", яка під керівництвом штандартенфюрера СС Еміля Раша діяла в Центральній, Західній і Північній Україні, оцінюється за перший рік війни більш як у 120 тис. чоловік. Айнзатцгрупі "D" (сфера дії - Південна Україна, Крим та Кавказ) інкримінується вбивство 90-100 тис. чоловік. Однією зі специфічних ознак терору, влаштованого айнзатцгрупами, були масові страти дітей. У доповідній записці, адресованій А.Гітлеру від 25 травня 1940 року, рейхсфюрер СС Гіммлер зазначив: "Я сподіваюся, що нам вдасться цілком винищити поняття "євреї"... Трохи більше часу знадобиться для того, аби на нашій території щезли такі народності, як українці та лемки. Все, що було сказано про ці народності, ще більшою мірою стосується поляків".

Військові підрозділи СС також брали активну участь у каральних акціях. Однак, як наголошує український експерт у сфері дослідження історії Другої світової війни Анатолій Русак, Радянський Союз під час Нюрнберзького процесу напрочуд недбало поставився до розслідування терористичної практики військ СС, що, зокрема, позначилося на виявленні ролі дивізії СС "Мертва голова" у масових розстрілах під Харковом навесні 1943 року. Безперечно, це дозволило уникнути відповідальності багатьом винним у злочинах проти людства.

З цього погляду звинувачення, адресовані військовослужбовцям 14-ї дивізії військ СС, потребують належної перевірки. Можливо, факти, наведені у фільмі "СС у Британії", будуть, принаймні частково, спростовані. Але не можна виключати й того, що під ці звинувачення буде підведено доказову базу. Маємо нагадати, що в близькій до України за історичними проблемами Литві розпочався процес дереабілітації ряду військових злочинців зі складу колаборантських пронімецьких формувань, засуджених радянськими судами, але після здобуття Литвою незалежності виправданих. Нині литовська держава змушена зняти з них реабілітацію, бо додаткова перевірка, проведена відділом спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури, виявила їх причетність до актів геноциду під час Другої світової війни.

Однак, незалежно від юридичних висновків проблеми, існує ще й її моральний та ідеологічний аспекти. Вони полягають у тому, що ідеологія революційного, тоталітарного, агресивного, терористичного націоналізму та практика співробітництва зі злочинним нацистським режимом не можуть мати жодного виправдання ані в незалежній Україні, ані за її межами. Так само як не підлягає виправданню державний терор, що здійснювався сталінським радянським режимом на українській території або десь інде.

Потворні екстремістські ідеології, які схвалювали терористичні практики, повинні нарешті назавжди відійти в минуле.

З цього погляду рішення Івано-Франківської міськради щодо ветеранів 14-ї дивізії військ СС, безперечно, є більш ніж помилкою. Воно лише перешкоджає процесові національного примирення. І проблема тут полягає зовсім не в пенсійному забезпеченні нещасних "24 дідків", як висловився В.Скуратівський. Ініціаторів івано-франківського рішення доля цих літніх та хворих людей з досить скромними статками аж ніяк не обходила. Їхній прихований інтерес лежить зовсім у іншій площині - легалізації в Україні злочинної тоталітарної ідеології.

Слід наголосити: ми не виключаємо, що соціальне забезпечення учасників Другої світової війни має здійснюватись незалежно від їх приналежності до тієї чи тієї сторони, у разі, якщо ці особи не причетні до воєнних злочинів. Можна також погодитися з висновками стосовно того, що чимало українців потрапили до 14-ї дивізії СС через те, що так склалися історичні обставини. Але безглуздим та антидержавним є проголошення військових Райху, які присягали на вірність Адольфу Гітлеру, "борцями за свободу і незалежність України".

Українська земля дала світові чимало справжніх гуманістів і демократів. Ті, хто про це забув і намагається формувати українську національну ідентичність на засадах апеляції до "землі та крові", мають знати: їхні старання марні, а час давно минув.












Copyright © 2002-2012 Киевский центр политических исследований и конфликтологии
Copyright © 2002-2012 Центр эффективной политики

При использовании материалов сайта ссылка на источник обязательна.






bigmir)net TOP 100