Перейти на главную страницу





главная страница | наши сотрудники | фотобанк | контакт
 



  Цели и задачи Центра  
  Текущий комментарий  
  Тема  
  Автор дня  
  Социология и политика  

  Аналитика  
  Социологические исследования  
  Публикации и интервью  
  Новости  


Відповіді на питання журналу "Національна безпека і оборона" щодо політичної реформи. Позиція Київського Центру політичних досліджень та конфліктології.*


06.03.03

- Чи вдалося Парламенту ствердитися як впливовому незалежному органу в системі державної влади в Україні? Які об’єктивні чи суб’єктивні чинники цьому сприяли (заважали)?

- Парламент, безумовно, протягом останніх 12 років став вельми впливовим органом державної влади. Щодо "незалежності", - таких органів в нормальній системі влади бути взагалі не повинно, бо кожен орган влади (парламент, президент, уряд, суд тощо) має бути під контролем інших органів влади.

Українська система розподілу влади цьому критерію більш-менш відповідає. Загалом же український парламент є таким, яким він може бути - тому, що народ наш такий, який він є, таким, яким він може бути за діючою конституцією, виборчим законом, складом депутатського корпусу.

- Які повноваження мала б отримати Верховна Рада в результаті реформування політичної системи, які з її нинішніх повноважень мають бути передані іншим інституціям? Зокрема, якими, на вашу думку, має бути порядок формування Уряду; процедура розпуску Верховної Ради України; процедура призначення та звільнення керівників правоохоронних відомств, міністерства оборони та спеціальних служб; процедура подолання вето Президента України; процедура імпічменту Президента України тощо?

- Реформа політичної системи має передбачати:

(а) реформу виборчої системи, тобто закон про пропорціональні вибори (як компроміс, можна було б піти на систему 90% або 85% депутатів за списками, і 10-15% за округами). При цьому право участі у виборах мають тільки партії (а не блоки), які створено не раніше, ніж за рік до виборів,

(б) прийняття Закону про Кабмін, який би суттєво розширював його повноваження і зокрема, повноваження прем’єр-міністра. Проте важливо зазначити, що такі зміни мають сенс тільки "в комплекті" з іншими, тобто з розширенням повноважень Верховної Ради щодо призначення Кабміну (про це нижче),

(в) прийняття Закону про партії,

(г) зміни до парламентського регламенту, які б збільшили роль фракцій і обмежили права депутатів "мандрувати" з фракції до фракції. Саме фракції, а також Рада більшості, а не комітети, мають стати місцем, де обговорюються проекти законів, і зацікавлені сторони доходять компромісів.

Зауважу, що перелічені досі зміни не вимагають поправок до Конституції. Але поряд з ними потрібні, на мій погляд, такі зміни в Конституції:

(а) про порядок призначення уряду,

(б) про повноваження уряду та прем’єр-міністра,

(в) про повноваження парламенту та спікера,

(г) про повноваження президента, в тому числі це стосується права розпуску парламенту.

Крім того, Україна потребує адміністративно-територіальної реформи (в тому числі переходу до вибору губернаторів населенням), але цю реформу, на мій погляд, доцільніше відкласти на кілька років, та провадити після 2006 року.

Трохи докладніше про суть реформи.

Кабмін мусить формуватись на партійній основі, тобто партією-переможницею, або коаліцією. Президент зобов’язаний запропонувати формування Кабінету лідеру тої партії, яка отримала відносну більшість на виборах; він отримує на це, скажімо, два тижні. В разі невдачі Президент пропонує сформувати уряд лідеру якоїсь іншої партії, яка має фракцію в парламенті (вже на власний розсуд), в разі другої невдачі - третьому. Після трьох невдалих спроб (тобто лідер відмовляється, або сформований уряд не отримав вотуму довіри) президент має право або зробити четверту спробу, або розпустити парламент і призначити нові вибори.

Розширення прав парламенту означає, перш за все, його право формувати уряд. Крім того, слід передати парламенту право призначати багатьох високопоставлених чиновників; точний їх перелік не такий вже важливий, тут можуть бути варіанти, але треба змінити відносну кількість чиновників, яких призначає президент та парламент, на користь парламенту.

Закон про регламент ВР має, перш за все, зафіксувати права парламентської меншості. Права більшості не є суттєво важливими, бо більшість, умовно кажучи, має право робити в парламенті те, що їй заманеться, аби це не зачіпало права меншості (право кулака однієї людини закінчується там, де починається ніс іншої).

Мають зникнути з законів положення, подібні до "парламент визначає зовнішню політику" тощо. Адже політику визначає не парламент (в якому є різні думки й позиції), а правляча партія, або правляча коаліція - через свої парламентські фракції.

Тож, незалежно від того, чи буде в законі виписано права більшості, чи ні, такий закон суттєво підвищить права фракцій, більшості та її координатора. Відповідно мають зменшитися права спікера.

За президентом слід залишити ті повноваження, які дозволять йому бути гарантом цілісності держави (повноваження Верховного Головнокомандувача, право призначення силових міністрів), але не права втручатись в політику Кабміну.

Право вето (залишити чи обмежити), але необхідно внести поправку про те, що в разі, коли президент не підписує закон, прийнятий конституційною більшістю, у встановлений строк (10 днів), то закон підписується спікером.

*Позиція вироблена з урахуванням поглядів українських політологів – Володимира Малинковича, Володимира Фесенка, Вадима Карасьова.












Copyright © 2002-2012 Киевский центр политических исследований и конфликтологии
Copyright © 2002-2012 Центр эффективной политики

При использовании материалов сайта ссылка на источник обязательна.






bigmir)net TOP 100