Перейти на главную страницу





главная страница | наши сотрудники | фотобанк | контакт
 



  Цели и задачи Центра  
  Текущий комментарий  
  Тема  
  Автор дня  
  Социология и политика  

  Аналитика  
  Социологические исследования  
  Публикации и интервью  
  Новости  


Яневський Д.Б. Політичні системи України 1917-1920 років: спроби творення і причини поразки. - К.: Дух і літера, 2003. - 767 с.


    03.09.03

    Василь Стоякін, Центр політичного маркетингу (м. Дніпропетровськ)

    Книга Данила Яневського без перебільшення - подія в історіографії революційних подій 1917-1920 років. Адже вже давно не виходила настільки грунтовна монографія, яка б описувала політичні, юридичні, а інколи і інші (військові, зовнішньополітичні, тощо) аспекти існування семи українських держав цього періоду (три УНР, три УСРР та Українська держава П. Скоропадського).

    В монографії, яка вочевидь є виплодом копіткої багаторічної праці, проведений грунтовний аналіз існуючої літератури та джерел. Наскільки великий внесок цього твору в джерелознавство цього періоду легко зрозуміти хоча б з того, що додатки до основного тексту книги складають 98 документів, значна частина з яких публікується автором вперше.

    Тим не менше, я хотів би звернути увагу передусім на деякі вади цього твору.

    Найголовніша вада, як видається, полягає в проведенні "політики подвійних стандартів" щодо діячів Української Народної Республіки. Автор звинувачує їх (до речі - небезпідставно) в тому, що саме їх зусиллями Україна, врешті-решт, не стала часткою демократичної федеративної Російської республіки. Але, на жаль, автор вдається до недостатньо переконливого метода оцінки дій керівництва УНР.

    В основі концепції Яневського лежить теза про можливість легітимності революційної влади. Причому, ця легітимність трактується саме як правонаступництво та виконання власного законодавства.

    Відповідно, основна хиба українських соціалістів полягає саме в тому, що "керівники УЦР та УНР поставили себе поза межами існуючого тоді правового поля (...) дали підстави трактувати себе як державних злочинців" (с. 437). Власне кажучи, інколи такий підхід є досить-таки продуктивним, адже дозволяє побачити відхід революціонерів від власних принципів. Принаймні тих з них, що затверджені юридично. Припустимо розгляд законодавства УСРР проводиться поверхово, а увага автора зосереджується на доказі того, що з самого початку радянське законодавство не мало жодного відношення до реального державного устрою УСРР. Проте, такий підхід не є бездоганним, адже викликає три суттєві заперечення.

    По-перше, автор не може не розуміти, що будь-яке революційне право легітимізується в незвичайний спосіб. І він, засудивши українських революціонерів за зраду Петроградського Тимчасового революційного уряду, просто не згадує про джерела легітимності цього уряду.

    Так само, автор не приховує свого позитивного ставлення до Павла Скоропадського: "єдино інтелектуально спроможну та політично перспективну модель розвитку тогочасного суспільства та держави, тобто подолання існуючих протиріч в еволюційний спосіб, запропонували П. Скоропадський та його політичні прибічники" (439). Але він, звичайно, не здатний довести легітимність цього режиму. Він сам цитує спомини Скоропадського: "моя поява на посаді гетьмана відбулася не зовсім планомірно" (с. 189), а проблему легітимності цього уряду пояснює в такий спосіб: "26 квітня фельдмаршал Айхгорн дістав згоду імператора Вільгельма ІІ на заміну українського уряду" (с. 191). Отже, залишається незрозумілим, як саме "подолання існуючих протиріч в еволюційний спосіб" узгоджується із поваленням існуючого (хоча б і незаконного) уряду за допомогою іноземної військової сили? Дуже просто - через власні симпатії автора та визнання гетьманського режиму найбільш ефективним.

    По-друге, автор нібито забуває, що йдеться про період правового вакууму, який стався після повалення царату. За законами Російської імперії, власне самі програми українських партій були злочиннними. Установчі збори, що мали б утворити основу нової легітимності, не відбулися. Яке, власне законодавство мали б виконувати члени УЦР залишається незрозумілим. Хіба що власне...

    По-треттє, не можна забувати, що українські політичні діячи того часу діяли в умовах громадянської війни. Швидки зміни ситуації в країні, та в самому середовищі керівництва УНР просто не давали можливості реагувати на них таким шляхом, який є хоча б позірно "легітимним". Це, ймовірно, стало однією з причин перемоги більшовиків, яким не було потреби реагувати саме в законний спосіб...

    Так саме Яневський засуджує дії керівництва УНР, що унеможливили її співпрацю з Антантою: проголошення незалежності та розвал Росії - союзника Антанти; підписання делегацією УНР Берестейського мирного договору; руйнація Російської федеративної демократичної республіки, якої, на його думку, прагнув П. Скоропадський.

    Проте, він сам пише: "засаднича помилка політичних кіл в Україні полягала в тому, що вони були переконані в перемозі Німеччини у війні" (с. 189). Отже йдеться про просте нерозуміння ходи подій на міжнародній арені. Але було б дивно, якщо б таке розуміння з`явилося внаслідок утримання в російському правовому полі.

    Що ж стосується Російської федерації, то вона, власне, є радше умоглядним продуктом автора. Адже він не наводить жодних доказів можливості такої республіки, тільки посилаючись на те, що гетьман вів переговори із Денікіним. Проте, гетьман не мав збройних сил, щоб надати допомогу білій армії (а без цього якісь домовленості в умовах громадянської війни не можна було б вважати міцними). З іншого боку, програма А. Денікіна навряд чи передбачала утворення федерації.

    Інколи претензії автора до українських соціалістів доходять до смішного. Спираючись на думку відомого російського публіциста М.Восленського, він пише: "вони [провідники українського національно-соціалістичного руху - ВСт] так і не дали собі ради з дефініціями, так ніколи і не зрозуміли, що соціалізм - це тільки і виключно метод політичної боротьби, а не наступна за капіталізмом соціально-економічна формація" (с. 433). Але ж, на початку минулого століття це було відомо тільки вождеві російських більшовіків В. Ульянову. І зараз існує чимало людей, які не згодні з такою точкою зору. До речі, книга Восленського була написана в 1980-ті роки...

    Демонструючи своє несприйняття керівників УНР, автор постійно називає їх "націонал-соціалістами", напівсвідомо порівнюючи із німецьким режимом 1930-40-х років. В той час вважати український соціалізм національним немає потреби. Спочатку йшлося про звичайний соціалізм, і автор сам пише, що утворення незалежної України для її фундаторів було, власне, першим кроком на шляху до всесвітньої соціалістичної федерації. Потім (в варіанті диктатури Петлюри) устрій України був вже не більш соціалістичним, ніж польський режим Ю. Пілсудського.

    Щодо питання про незалежність України з автором також важко погодитися. Він твердить, що Україна, як незалежна держава спочатку була визнана німецьким військовим командуванням, а вже потім проголошена Універсалом УЦР. Проте, на час "визнання" Україна вже фактично існувала як незалежна держава із своїм парламентом та урядом. Цей статус de facto визнавало не тільки німецьке командування, але, також, і більшовицький уряд в Петрограді. Самоврядування України було фактично визнано ще Тимчасовим урядом. Претензії автора виглядають як закид в бік українських націонал-демократів 1991 року, які проголосили незалежність в умовах, коли московський центр фактично виявився нездатним керувати республікою.

    Специфічне ставлення до керівництва УНР не є єдиним проблемним аспектом книги. Автор часом не надто обережно ставиться до методологічних засад.

    Так, наприклад, важко розглядати як великий гріх симпатії автора до геополітичних доктрин. Але він з одного боку, засуджує український рух за співпрацю із Німеччиною, а з іншого дозволяє собі писати, що "Російська імперія (...) входила до засадничо невластивого для неї (...) союзу т.зв. таласократичних ("морських") держав" (с. 431-432). Отже, українські керівники, з точки зору геополітики, виходили з належних основ?

    Так само, автор описує головний з конфліктів періоду 1917-1920-х років як "війну україномовного моноконфесійного [варто було б написати "монокультурного" - ВСт] села проти неукраїномовних та мультіконфесійних міст. Переможцем в цьому збройному конфлікті вийшла консервативна сільська цивілізація" (с. 439). З цією тезою можна погоджуватися, або не погоджуватися, але вона не може бути висновком з тексту книги. Навіть більше того - немає посилання на логіку Восленського, яка вочевидь справила значний вплив на автора у формулюванні цього висновку.

    В цілому відносно книги Д. Яневського можна дійти висновку, що вона є надзвичайно цікавою з точки зору викладених фактів, та опису подій, але її методологічні основи є недостатньо тривкими. Ряд наріжних висновків автора не мають належного історіософського обгрунтування, зокрема внаслідок емоційного несприйняття діючих осіб описуваних подій.

    Проте в кінцевому підсумку, незважаючи на нашу категоричну незгоду з багатьма аспектами авторської позиції, ми не можемо не визнати вагомості доробку Д.Яневського у дослідженні доби 1917-1920 років.



    Відповідь Данила Яневського












    Copyright © 2002-2012 Киевский центр политических исследований и конфликтологии
    Copyright © 2002-2012 Центр эффективной политики

    При использовании материалов сайта ссылка на источник обязательна.






    bigmir)net TOP 100