|
Полiтичнi партiї України у взаємодiї зi структурами влади
М. Білецький, М. Погребинський
["Становлення владних структур в Україні 1991-1996", ЗАТ "Українська прес-група", Київ, 1997]
Головнi пiдсумки президентських виборiв можна звести до двох моментiв. По-перше, чисельна перевага східного електорату зумовила перевагу "східної" орiєнтацiї. По-друге, ця перемога була не такою вже й переконливою: 52% проти 45%. Тому найбiльш прийнятною для нового президента полiтикою видавалася полiтика компромiсу мiж цими двома орiєнтацiями з одночасним проведенням економiчних реформ, до чого прагнула або принаймнi з чим погоджувалася значна бiльшiсть населення.
Вже першi кроки нового президента показали, що вiн начебто так i розумiє ситуацiю. В одному зi своїх перших виступiв вiн наголосив на тому, що є президентом всiєї України, а не однiєї з її частин. Взагалi полiтична лiнiя президента Кучми вiдрiзняляся вiд полiтики його попередника в одному вiдношеннi: центр тяжiння було перенесено з питань iдеологiчних на економiчнi - принаймнi на рiвнi декларацiй.
Однак взаємини полiтичних сил, в тому числi рiзних гiлок влади та партiйних угруповань з плином часу в головних рисах поверталися "на круги своя". Опонентами Кучми все чiткiше ставала бiльшiсть з тих полiтичних сил, що так чи iнакше пiдтримувала його пiд час виборiв, а прихильниками - тi, що були його непримиренними опонентами. Вiдповiдно й зi ставленням населення: на сьогоднi ним в бiльшостi незадоволений Схiд, а пiдтримує його Захiд. (Так за даними центру "Демократичнi iнiцiативи" у травнi 1995 тою чи iншою мiрою довiряли Кучмi тiльки 31,1% опитаних у Донецьку i 57,7% у Львовi; не довiряли вiдповiдно 43,1% i 19,8% 14 .)
Близькiсть розкладу полiтичних сил за двох президентiв грунтується не на їхнiх особистих якiстях, а на об'єктивних факторах. По-перше, за вiдсутностi механізмів відповідальності перед масою населення влада пiсля виборiв автоматично забуває про настанови останнього й має бiльшим чи меншим чином рахуватися з настановами тiльки полiтично активної його частини. По-друге, в наших умовах всяка хоч мiнiмально вiдповiдальна виконавча влада, вибираючи мiж двома антагонiстичними партiйними таборами, має вибрати правий, оскiльки свiвпадають їхнi головнi цiлi: посилення держави, змiцнення її незалежностi, а до того ж домiнування виконавчої влади серед iнших гiлок.
Що ж до президента Кучми, то його спирання на правих диктувалося ще однією причиною: проголосивши курс реформ, він автоматично переводив досить міцні ліві сили в розряд своїх опонентів і мав шукати союзників у протилежному таборі.
Правi
З перших днiв пiсля перемоги Кучми на виборах правi партiї змiнили своє ставлення до нього. Почавши з проголошення сподiвань на те, що дiї нового президента будуть скерованi на змiцнення української державностi, через кiлька мiсяцiв однi за одними вони почали проголошувати про його пiдтримку. Так вже в листопадi лiдер НРУ В. Чорновiл заявив, що позицiя Кучми спiвзвучна iдеям НРУ й є домовленiсть з ним про регулярнi консультацiї. Цiкаво, що й надалi НРУ, що був серед правих партiй найбiльш критичним до президента Кравчука, залишався одним з найбiльш лояльних до Кучми. Далi в мiру того, як посилювалося протистояння президента з одного боку з Верховною Радою, з другого - з лiвими силами, зростала пiдтримка його лiнiї з боку правих. Особливо сильною й корисною для президента була ця пiтримка пiд час конституцiйного процесу.
Звичайно, позицiї правих партiй i президента Кучми спiвпадали не повнiстю. Ще в першi мiсяцi його правлiння вони розгорнули гучну кампанiю проти проголошеного ним курсу на надання росiйськiй мовi статусу офiцiйної. I тут їм вдалося змусити президента забути про свої передвиборнi обiцянки - через короткий час питання потихеньку було зняте. Значно гiрше узгоджувалися позицiї з геополiтичних питань, перш за все з найбiльш болючого - про вiдносини з Росiєю та СНД. Тут гасла правих зводилися до максимального обмеження політичних вiдносин та повної безкомпромiсностi у переговорах (насамперед вiдносно домовленостей про Чорноморський флот). Як приклади можна згадати: категоричне неприйняття вступу до Міжпарламентської асамблеї СНД (листопад-грудень 1995); неодноразові виступи проти пiдписання домовленостей про розмiщення у Севастополi частин Чорноморського флоту Росiї; заяву УРП (11.01.96) із закликом вiдмовитися вiд пiдписання широкомасштабного українсько-російського договору в зв’язку з деякими конкретними претензіями. При цьому робилися недвозначнi натяки на таємнi домовленостi Кучми з Єльциним, що суперечать iнтересам України. Звичайно, президент, змушений вже своєю посадою до вiдповiдальностi, не мiг покласти всі рекомендацiї правих в основу державної полiтики. Але не викликає сумнiву, що їхній тиск справив чималий вплив на вироблення цiєї полiтики, яка без того могла б бути бiльш м'якою й пiддатливою.
Та найбiльш серйозний конфлiкт мiж президентом та всiм правим табором стався пiсля подiй 18 липня 1995 пiд час похорон патрiарха УПЦ-КП Володимира. Спроба його поховання на територiї Софiйського собору, iнiцiйована митрополiтом Фiларетом та екс-президентом Кравчуком, перетворилася на вiдкритий виклик державнiй владi, що завершився жорстоким побиттям учасникiв процесiї частинами ОМОНу. Обурення тим, що сталося, згуртувало всi правi та ультраправi сили в єдиному емоцiйному поривi. Це обурення вилилося на всю виконавчу владу й перш за все на самого президента. На мiтингах лунали революцiйнi гасла, говорилося про антинародний та антиукраїнський характер влади, депутати правих закликалися до вiдкликання своїх пiдписiв пiд Конституцiйною угодою. Але емоцiйна хвиля схлинула досить швидко, лiдери правих зрозумiли безперспективнiсть i невигiднiсть такого протистояння й повернулися до початкових позицiй. (Можна припустити, що якась частина владних структур була причетна до провокування подій 18 липня, маючи за мету перерозподіл впливів у цих структурах за умов посилення конфронтації.)
Ультраправi
Досить сильно змiнилася за цей час тактика УНА-УНСО.
Власне участь загонiв УНСО, що стали свого роду "гвардiєю Фiларета", призвела до переводу похорон патрiарха Володимира на рiвень силового протистояння. Загострення ситуацiї пiсля подiй 18 серпня серед усiх партiй-учасниць конфлiкту вiдповiдало iнтересам тiльки УНА-УНСО. Вона не затрималася його використати, демонструючи свою спрямовуючу роль у спiвдружностi партiй нацiонального напрямку та проголошуючи гасла революцiйної боротьби з владою.
Все це призвело до того, що у владних структурах стали домінувати тенденції до визнання небезпечності УНА-УНСО й досить рiшучих дiй проти неї. Мiнiстерство юстицiї вже у вереснi скасувало рiшення про реєстрацiю УНА.
УНА була змушена перейти вiд наступу до оборони, що засвiдчило ефективнiсть нової тактики влади. Змiнюється пропагандистська тактика УНА: як i ранiше, створюючи кiлька пропагандистьких потокiв, призначених для рiзних категорiй, тепер вона особливу увагу надає створенню собі iмiджу демократичної й цивiлiзованої. На з'їздi у липнi 1996, де приймалася нова програма, заступник голови УНА Д. Корчинський оголосив, що партiя має намiр "утримуватися вiд екстремiзму", налаштована на "мирну спiвпрацю з урядом" i, бiльш того, "не має намiру грати роль опозицiонера". УНСО змiнює повну назву й начебто функцiї - тепер так буде називатися профспiлка Українська народна солiдарна органiзацiя. Депутати Верховної Ради вiд УНА оголосили свій намiр вступити до центристської фракцiї "Соцiально-ринковий вибiр". Тим не менш влада не повiрила у серйознiсть цих намiрiв, i Мiнiстерство юстицiї у черговий раз у жовтнi 1996 вiдмовило УНА у реєстрацiї. Для того досить пiдстав: УНА хоча й менш афiшує, але продовжує ультрареволюцiйну агiтацiю, в тому числi в армiї й iнших силових структурах, де не без успiху поширює свiй вплив.
Лiвi
Активне протистояння лiвих з президентом Кучмою розпочалося через кiлька мiсяцiв пiсля його обрання.
Найбiльш непримирену позицiю зайняли комунiсти. Вже у жовтнi 1994 об'єднаний пленум ЦК та ЦКК КПУ заявив про перехiд у опозицiю до "антинародного курсу" президента. Де пролягає лiнiя розходження комунiстiв з полiтикою президента, видно з деяких положень звiту її голови П. Симоненка на II з'їздi у березнi 1995, що в основному увiйшли до прийнятої програми КПУ: соцiалiстична спрямованiсть розвитку, закрiплення влади рад, денонсацiя Бiловезьких угод, "вiдродження на новiй основi союзу рiвноправних братнiх народiв". За вiдгуком одного з гостей з'їзду, ця програма була "найбiльш комунiстичною" серез усiх програм компартiй колишнього СРСР. Щодо президента, то КПУ виступала за скасування самої його посади.
Соцiалiсти, також критикуючи президента, виступали при цьому в цiлому бiльш стримано й головне - менш згуртовано. Перш за все самi програмнi установки СПУ носили менш радикальний характер: соцiалiсти говорили про багатоукладну економiку, хоча й при вирiшальнiй питомiй вазi держсектору, не вiдмовлялися вiд "народно-демократичної системи", щоправда, як етапу на шляху до соцiалiзму. У ставленнi до виконавчої влади та президента в СПУ досить швидко намiтилося двi вiдмiннi лiнiї. Керiвництво партiї на чолi з О. Морозом характеризувалося бiльшою прагматичнiстю та готовнiстю до деяких компромiсiв. На протилежнiсть цьому значна частина партiйних лiдерiв (народнi депутати Н. Вiтренко та В. Марченко, Київська парторганизацiя на чолi з О. Божко, редакцiя партiйного органу "Товариш") займала рiзко конфронтацiйну позицiю, яку важко було вiдрiзнити вiд лiнiї КПУ. В рештi решт на початку 1996 перемогу одержало крило Мороза, а "непримиренi" Вiтренко та Марченко після виключення з СПУ заснували свою партiю - ПСПУ (квiтень 1996).
У непримиреностi до лiнiї президента та загальнiй активностi вiд КПУ не вiдставав ГКУ. Ця партiя, яку за програмними установками не можна вiднести до лiвих, стала їхньою союзницею з бiльшостi ключових та самих актуальних питань. Це питання соцiального захисту, а головне - нацiональної та зовнiшньої полiтики, що на практицi стали для неї прiорiтетними. На першому напрямку ГКУ звинувачує теперiшню владу в утисках росяiн та росiйськомовних i бере на себе функцiю їхнього захисту. Особливу ж активнiсть вiн разом з КПУ розгорнув в "iнтеграцiйнiй" дiяльностi - перш за все у збираннi пiдписiв за проведення референдуму про воз'єднання Росiї, України, Бiлорусi та Казахстану (початок 1995).
Час вiд часу заявляли про себе й утралiвi сили. Як приклад можна навести звернення Всеукраїнського з'їзду робiтникiв у груднi 1994 "До робiтничого класу СРСР" iз закликом створювати на всiх пiдприємствах ради робiтникiв, пiдпорядковувати їм виконавчу та судову владу, вiдновлювати диктатуру пролетарiата й таке iнше. Щоправда, подiбнi заяви носили декларативний характер i, вписуючись у загальний фон лiвої пропаганди, були на ньому не дуже помiтнi.
Лiвий центр
Партiї цiєї групи за своїм впливом i надалi поступаться двом попереднiм групам. На кiнець 1996 можна говорити про два досить рiзнi напрямки.
Одна пiдгрупа - СДПУ та СДПУ(О), двi партiї, досить близькi за напрямком, хоч i ворогуючi з причини амбiцiй їхнiх лiдерiв. У ставленнi до виконавчої влади обидвi вони зробили досить великий дрейф вiд умовної її пiдтримки (зокрема у конституцiйному процесi) до досить серйозної критики - перш за все у сферi соцiальної полiтики. Достатньо згадати звернення СДПУ до президента з закликом змiнити "злочинну по вiдношенню до народу та згубну для економiки держави полiтику" (липень 1996). Все бiльше зближаються позицiї двох названих партiй з одного боку й СПУ - з другого, що вiдбувається за рахунок взаємного руху назустрiч: загострення позицiй соцiал-демократiв та пом'якшення соцiалiстiв. Тут варто згадати заяву лiдера СДПУ(О) В. Онопенка про близькiсть його партiї до "СПУ та її лiдера з точки зору оцiнки полiтичної, економiчної та соцiальної ситуацiї в країнi". З другого боку, соцiал-демократи об'єднуються й з помiркованими правими, що частково переходять на їхнi позицiї. Такий характер має створення полiтичного блоку "Мiст" (СДПУ(О), ПП та ДемПУ). Виступ блоку проти лiнiї президента з питань мiсцевого самоврядування (критика проекту Конституцiї, що "фактично лiквiдує елементи прямої демократiї на мiсцях") свiдчить про швидше соцiал-, нiж нацiонал-демократичний його характер. Кiлька слiв про лiдерiв. Голова СДПУ - Ю. Буздуган, голова комiсiї ВР з питань соцiальної полiтики та працi. Голова СДПУ(О) - В. Онопенко, колишнiй член Конституцiйної комiсiї, колишнiй (до серпня 1995) мiнiстр юстицiї.
Iнший напрямок має ще одна партiя лiвого центру - НДП, створена у лютому 1996 шляхом об'єднання ТКУ, ПДВУ та залишкiв "Нової України". Її керiвництво було подiлене мiж лiдерами двох вихiдних партiй (голова А. Матвiєнко - з вересня 1996 голова Вiнницької держобладмiнiстрацiї; його перший заступник В. Фiленко), але головне - входження до полiтради ряду впливових представникiв владних структур (вiце-прем'єр-мiнiстр з питань паливно-енергетичного комплексу В. Євтухов; вiце-прем'єр-мiнiстр з полiтико-правових питань О. Ємець; голова Фонду держмайна Ю. Єхануров; мiнiстр Кабiнету мiнiстрiв В. Пустовойтенко, заступник мiнiстра КМ А. Толстоухов; З. Кулик, голова Держкомiтету з телебачення та радiомовлення, пiзнiше мiнiстр iнформацiї; С. Правденко та iн.). Останнiй факт свiдчить про те, що НДП задумувалася як спроба iнституалiзацiї пiд лiвоцентристською оболонкою "партiї влади", точнiше однiєї з її гiлок. Можна вважати, що на сьогоднi серед чималого числа партiй України, що мають подiбнi претензiї, вона чи найближче до виконання цiєї ролi - важко назвати iншу з таким рiвнем представництва саме у виконавчiй владi. Про те ж свiдчить i ряд її програмних положень досить прагматичного спямування, серед яких "формування ефективно дiючої державної влади", "створення повноцiнних ринкiв грошей, товарiв, валюти, фондiв, робочої сили, землi". Цi положення, що швидше пiдходили б для центристської, нiж для лiвоцентристської партiї, вказують на умовність межі між цими двома групами партій, близько якої знаходиться НДП. Ряд програмних положень, зокрема про пiдтримку державної української мови, наближає її й до нацiонал-демократичної iдеологiї, що також дає претендентові на звання "партiї влади" додаткові важелі впливу.
Центр
Функцiї пiдтримки рiзних розгалуджень партiї влади бiльш або менш успiшно виконують i двi центристськi партiї.
Одна з них - ЛПУ, що виходила з кризи, пов'язаної з кiлькома змiнами керiвництва та пошуками нової iдентичностi. Проникнення у парламент ЛПУ здiйснювала оригiнальним українським шляхом - не перемогами у виборчiй кампанiї, а рекрутуванням у свої ряди впливових депутатiв. I тут вона досягла значного успiху - на сьогоднi нараховує 12 народних депутатiв, створена нею фракцiя "Соцiально-ринковий вибiр" є однiєю з впливовiших i найбiльш престижних; досить сказати, що її очолює колишнiй прем'єр Є. Марчук, деякий час до неї входив екс-президент Л. Кравчук. У керiвництвi ж самої партiї переважають представники "донецького клану", а сам лiдер партiї, донедавна донецький губернатор, В. Щербань є також i визнаним головою цього клану. Протистояння донецького й днiпропетровського кланiв, фактична перемога останнього призвели до втрати позицiй самого В. Щербаня й деякої розгубленостi у самiй партiї. Тому сприяли й конфлiкти у партiйному керiвництвi, а також нещодавнє вбивство одного з її лiдерiв Є. Щербаня. У загальнополiтичних питаннях, перш за все в конституцiйному процесi, партiя й фракцiя були надiйними союзниками президента, нерiдко блокуючись з правими. Що ж до позицiї у мало помiтному для широкого загалу протистояннi президента з прем'єрами, то пiд час прем'єрства Є. Марчука фракцiя займала досить обережну позицiю, все ж таки трохи схиляючись у бiк останнього. Стосунки з новим прем'єром, ставлеником днiпропетровського клану П. Лазаренком, навпаки, бiльш нiж прохолоднi. Досить сказати, що Лазаренко звинуватив В. Щербаня в iнспiруваннi шахтарських страйкiв i домігся усунення його з губернаторської посади.
МБР - партiя, створена В. Гриньовим у груднi 1994 на базi однойменного передвиборчого блоку, мала одним з визначальних положень пiдвищення ролi регiонiв, забезпечення реальних можливостей їхнього самоврядування. Здавалося б, природнiм союзником блоку мали стати мiсцевi елiти, перш за все - їхнi офiцiйнi керiвники. Але цього не сталося. Лiнiя президента на пiдпорядкування собi регiональної влади призвела до того, що Рада регiонiв, складена з призначених ним керiвникiв держадмiнстрацiй, стала повнiстю президентською структурою. Тим самим МБР було усунено вiд впливу на регiони. Не набув вiн впливу й на iнших рiвнях влади та суспiльства, залишившися структурою, що проголошує декларацiї й намагається об'єднати центристькi сили.
Партiї й фракцiї у Верховнiй Радi
Активність більшості основних партій поступово переноситься до Верховної Ради.
Партiйний розклад у Верховнiй Радi постійно мiнявся за результатами кiлькох повторних виборiв та в зв'язку зi змiною партiйностi деяких депутатiв, але ці зміни не були якісно суттєвими. Так на кiнець 1995 р. з 404 депутатських мiсць представники лiвих партiй займали 129, лiвоцетристських та центристських - 24, правих (разом з ультраправими) - 48 (див. табл. 2). На початок 1997 р. з 416 депутатів лівих було 134, лiвоцетристів та центристів - 35, правих та ультраправих - 56 (див. табл. 3). Зауважимо, що з плином часу кількість партійних депутатів зростає, і на сьогоднi вони складають більше половини парламенту.
Табл. 3 Співвідношення між партійним та фракційним складом Верховної Ради на 15.01.9715
| Фракції | Ком | Соц | АУ | МДГ | СРВ | Нез | Єд | Реф | КЦ | НРУ | Кер | п/ф | Всього | | | | | | | | | | | | | | | | | Партії | | | | | | | | | | | | | | | КПУ | 85 | | | 3 | | 1 | | | | | | | 89 | | СПУ | | 18 | 1 | | | | | | 1 | | 1 | 1 | 22 | | СелПУ | | | 12 | 1 | | | 2 | | | | | 4 | 19 | | ПСПУ | | | | | | | | | | | | 2 | 2 | | ГКУ | | | | 2 | | | | | | | | | 2 | | СДПУ | | | | 1 | | 1 | | | | | | 1 | 3 | | ПП | | | | 2 | | 1 | | | | | | 1 | 4 | | НДП | | | | | | | 1 | 3 | 11 | | | | 15 | | ЛПУ | | | | | 8 | | 4 | | | | | | 12 | | ПЕВ | | | 1 | | | | | | | | | | 1 | | ДемПУ | | | | | | | | | 3 | | | | 3 | | НРУ | | | | | 1 | | | | | 21 | | 3 | 25 | | ХДПУ | | | | | 1 | | 4 | 4 | | | | 1 | 10 | | УРП | | | | | | | | | 5 | | | 4 | 9 | | УКРП | | | | | | | | | | | | 1 | 1 | | КУН | | | | | | | | | 1 | | | 4 | 5 | | УНА | | | | | | | | | | | | 3 | 3 | | п/п | 1 | 7 | 24 | 19 | 14 | 22 | 26 | 22 | 37 | 5 | 2 | 12 | 191 | | Всього | 86 | 25 | 38 | 28 | 24 | 25 | 37 | 29 | 58 | 26 | 3 | 37 | 416 | | | | | | | | | | | | | | | |
|
Не менш цiкаво розглянути склад керiвництва ВР. Мiсця голови парламенту та одного з двох його заступникiв займають представники лiвих: О. Мороз (голова СПУ) та О. Ткаченко (СелПУ). Серед голiв 24 постiйних комiсiй 12 - члени рiзних партiй; серед них 8 лiвих, 2 правих та 2 лiвоцентристи. Ліві: О. Стешенко (КПУ) - комiсiя з питань державного будiвництва, дiяльностi рад i самоврядування; А. Даниленко (СелПУ) - агропромислового комплексу, земельних ресурсiв та соцiального розвитку села; С. Драгомарецький (КПУ) - приватизацiї; В. Мухiн (СПУ) - оборони та державної безпеки; Б. Олiйник (КПУ) - закордонних справ i зв'язкiв з СНД; В. Понедiлко (КПУ) - законодавчого забезпечення свободи слова та СМI; О. Яковенко (КПУ) - молодi, спорту i туризму; В. Яценко (КПУ) - Чорнобильської катастрофи; М. Павловський (УРП) - ядерної полiтики та ядерної безпеки. Праві: М. Косiв (НРУ) - культури i духовностi. Лівий центр: М. Азаров (ПП) - бюджету; Ю. Буздуган (СДПУ) - соцiальної полiтики та працi. Варто зауважити, що серед названих комiсiй лiвi очолюють кiлька найбiльш важливих, де вирiшуються принциповi питання, вiддавши правим питання культури й духовності, а центристам - безперспективну в наших умовах справу соцiальної полiтики. Варте уваги й обрання головою пiдкомiсiї з прав людини лiдера УНА О. Вiтовича, що продемонструвало, з одного боку, ставлення ВР до цiєї проблеми, а з другого - успiшне вписування ультраправих в парламентські структури.
Шість абзаців від "Ще точніше розклад сил у ВР..." до "... погроза винести питання на референдум" замін`ити на:
Цікаво простежити участь партій у формуванні фракцій та груп Верховної Ради. Як видно з таблиць 2 та 3, найбільш активно формували власні фракції КПУ ("Комуністи України"), СПУ ("Соціалістична фракція"), НРУ ("НРУ") та ЛПУ ("Соціально-ринковий вибір"). Кожна з цих партій (особливо три перші) домінує в своїй фракції, яку по суті можна розглядати як партійну. Має свою фракцію й СелПУ, але деякий час її партійна єдність була порушена виходом більш поміркованої частини, що сформувала фракцію "Аграрники за реформи"; зараз дві фракції від СелПУ знов об’єдналися у фракцію "Аграрники України". Представники трьох правих партій (УРП, КУН та ДемПУ) створили спільну фракцію "Державність", яка існувала до осені 1996 р. Однак поряд з цим у ВР весь час існує ряд фракцій, в яких партії реперезентовані досить слабко (як "Незалежні"), а іноді до того й поєднуються представники досить різнорідних партій (як "Єдність").
Незважаючи на наявність таких "непартійних" фракцій, парламентські фракції та групи до останнього часу досить легко було класифiкувати близько до класифiкацiї партiй. ("Непартійні" фракції та групи попадали при цьому до центру або правого центру.) Так на середину 1996 р. у парламентi дiяли лiвi фракцiї та групи: "Комунiсти України" (89 членiв), Соцiалiстична (25), та СелПУ (25); правi: НРУ (29) та "Державнiсть" (29); центристськi: Мiжрегiональна депутатська група (21), "Соцiально-ринковий вибiр" (30), "Єднiсть" (24), "Незалежнi" (25) та "Аграрники за реформи" (25); правоцентристські (тобто однаково близькi до правих i до центру): "Реформи" (31) та "Центр" (29). Сумарно лiвi фракцiї нараховували 139 депутатів, центристськi - 125, правоцентристськi - 60 i власне правi - 58; до цього треба додати позафракцiйних депутатiв (35), серед яких знаходився й ряд близьких до правого краю (депутати з УНА, УКРП, частково - з КУНу) 16 .
Таким чином, хоча в цiлому лiвi були представленi краще за правих, але нi тi, нi тi не становили бiльшостi. Ухвалення рiшень часто залежало вiд центристських та правоцентристських фракцiй, що значно посилювало їхнiй вплив; та й кiлькiсно мiсце цих фракцiй було великим порявняно з партiйним складом парламенту. Додамо, що з ряду питань фракцiя СелПУ також голосувала разом із центристами. Залежно вiд характеру питань, що розглядалися, у ВР складалася та чи iнша ситуативна бiльшiсть.
Під час розгляду загальнополiтичних питань (закони, що визначають характер влади в Українi, оцiнка виконавчої влади тощо) центр найчастiше блокувався з правими, що давало бiльшiсть, але неконституцiйну. Типовi приклади - голосування за Конституцiйний договiр (7.06.95) та за Програму дiяльностi Кабiнету мiнiстрiв (11.10.95). В обох випадках ця коалiцiя перемогла. Але таке ж блокування при голосуваннi закону "Про державну владу i мiсцеве самоврядування в Українi" (18.05.95) не дало позитивного ефекту, оскiльки тут потрiбна була конституцiйна бiльшiсть17 . Найчастiше в протистояннi Президента з керiвництвом Верховної Ради ця коалiцiя дiяла на користь Президента.
Коли розглядалися геополiтичні питання (перш за все стосунки з Росiєю та СНД), центр частiше блокувався з лiвими. Типовий приклад - голосування щодо ратифiкацiї Угоди про виробничу кооперацiю держав СНД (14.03.95).
Таке ж блокування вiдбувалося й під час розгляду бiльшостi органiзацiйно-кадрових питань, що зокрема не давало змоги правiй частинi парламенту змiнити його керiвництво.
Найбiльш серйозна боротьба рiзних полiтичних сил розгорiлася в зв'язку з конституцiйним процесом. При обговореннi проекту Конституцiї цiлi полярних сил були протилежними: якщо правi прагнули якомога швидшого ухвалення президентського або близького до нього варiанту Конституцiї, то лiвi - повної вiдмови вiд цього варiанту. Саме позицiя центру призвела до прискiпливого обговорення й узгодження статей, хоча важко оцiнити шанс успiшного закiнчення такого обговорення, якби не Президентова погроза винести питання на референдум.
З самого початку першої пїсляконституційної сесії (у вересні 1996 р.) у фракційному складі парламенту відбулася одна зміна, яка видається досить суттєвою: фракції "Центр" та "Державність" об’єдналися в нову фракцію "Конституційний центр" при активній участі депутатів від НДП. Тим самим другою за чисельністю стала фракція, яку важко описати в термінах "ліве - праве", де активну роль відіграють політичні сили, протилежні за напрямком та походженням: з одного боку - стрімко зростаюча та набираюча сили група депутатів НДП, центристської "партії влади", точніше сказати "партії Президента"; з другого - колишня "Державність", перш за все члени УРП та КУНу, партій, що далекі від політичного центру і підкреслюють свою опозиційність до Президента. Сумнівно, щоб такий союз виявився міцним та життєздатним, але про це можна буде судити тільки з плином часу.
Кроки до реальної багатопартійної системи
З того, що викладено, видно, що хоча роль партiй в Українi була значно меншою, нiж у суспiльствах з розвиненою демократiєю, ця роль з плином часу явно зростала. Це розумiють i тi владнi структури. Тому все частiшими стають їхні спроби загравати з партiями, зустрiчатися з їхнiми лiдерами, перетворити їх на своїх союзникiв. Це особливо проявилося пiд час конституцiйного процесу, коли президент зустрiчався з партiйними лiдерами. Не без впливу цих зустрiчей у квiтнi 1996 було створено Всеукраїнський громадський комiтет на пiдтримку Конституцiї, що охоплював широкий спектр партiй - вiд МБР до КУНу. Та вже пiсля прийняття Конституцiї (у липнi) ряд партiй виступив з iнiцiативою створення постiйно дiючої наради полiтичних партiй при Верховнiй Радi, пiдтриманою головою останньої О. Мороз. Цiкаво, що спектр цих партiй був ще ширше: зокрема вiн охоплював КПУ, загальнодемократичну КДП, праву УРП та крайню праву ДСУ.
У вереснi i президент, i голова ВР знову зустрiлися з керiвниками партiй, при чому цього разу особливо варта уваги тема зустрiчей. На обох з них говорилося про необхiднiсть розробки й прийняття законiв про полiтичнi партiї та про вибори. По сутi йдеться про перехiд до пропорцiйної або принаймнi змiшаної виборчої системи, а тим самим до бiльшої структуризацiї та бiльшої вiдподальностi парламенту. Це спiвпадає з iнтересами головних партiй: лiвi впевненi, що їм буде забезпечено якщо не бiльшiсть, то принаймнi вагома частина мiсць у парламентi; правi сподiваються, що при такiй змiнi виборчої системи зможуть посилити свою роль. I в усякому разi всi вони прагнуть до того, щоб саме поняття "партiя", скомпрентоване в очах суспiльства, стало для нього привабливим. У цьому iнтереси всiх партiй збiгаються. Зацiкавлене в пiдвищеннi ролi партiй i саме суспiльство.
Немає сумнiву, що до наступних парламентських виборiв обидва названi закони буде прийнято. Спробуємо спрогнозувати, як це вплине на партiї.
Швидкий i безпосереднiй ефект дадуть положення про виборчий бар'єр та спосiб формування парламенту в залежностi вiд поданих голосiв. Будь-який їхній варiант буде на користь великих партiй та передвиборчих блокiв, що примусить партiї близької орiєнтацiї блокуватися, а ще краще - об'єднуватися. Подiбнi тенденцiї спостерiгаються вже зараз, але невдовзi вони стануть домiнуючими. Можна передбачати, що на найближчi вибори вийде кiлька блокiв, всерединi яких партiї продовжать спiвпрацю i з яких з плином часу виростуть крупнi партiї. Можливо, що через десяток рокiв на полiтичнiй аренi України будуть помiтними п'ять-шiсть партiй. Досить швидко вiдiмруть "канапнi партiї" - якщо не формально, то фактично.
Що ж до характеру самих партiй, то тут варто втриматися вiд надмiрного оптимiзму. При самих прогресивних виборчих законах на кiлькох найближчих виборах нашi партiї все ще збережуть свої сьогоднiшнi якостi - i перш за все занурення у свiт власних цiнностей та інтересів, небажання рахуватися з реальнiстю, невміння знайти спільну мову з виборцем. Такi партiї й прийдуть у парламент пiсля наступних виборiв. I, якщо нам пощастить, то тiльки пiсля багатьох розчарувань i поразок, примушенi до того виборцями, вони нарештi наблизяться до ролі, близької до тієї, що мають партiї у традицiйно демократичних суспiльствах.
14 Соцiально-полiтичний портрет чотирьох мiст України / "Полiтичний портрет України", бюлетень N 13 // "Демократичнi iнiцiативи", 1995.
15Скорочення назв фракцій та груп ті ж самі, що в табл. 2.
Додаткові скорочення: АУ - “Аграрники України”, КЦ - “Конституційний центр”, СРВ - “Соціально-ринковий вибір”.
16Кiлькiснi данi за: “Хто є хто в українськiй полiтицi”.
17 Див.: "Верховна Рада України: парадигми i парадокси" / "Українська перспектива", Ексклюзив - 2, 4 // К., 1996.
|
